Борис Грінченко - Пiд тихими вербами

Була це Iвановi найбiльша мука. I якби тут, бiля його, не стояв Панас, якби вiн повсякчас не почував на собi його погляду гострого, то вiн, Iван, не витримав би: впав би перед цим знiвеченим трупом навколiшки та й покаявся б, виявив би правду перед усiм народом.

I чому вiн цього не зробив? Побоявся кари? Та нiяку ж кару не було б так тяжко вiдбувати, як самому тепер каратися!

Занапастив брата, посиротив його дiти i занапастив ще чоловiка - Зiнька…

Не мiг ночами спати. Цей страшний труп, з обвислими вниз головою й руками, з роззявленим ротом, не покидав його. Бачив його перед себе, аби зостався на самотi в темрявi. Бачив так, мов справдi вiн був тут, висiв. Парубок уставав, сiдав на постелi та, обхопивши колiна руками, сидiв i дивився на труп, а в головi в нього як молотом стукало два слова: "Убив брата! Убив брата! Убив брата!.."

Тiльки два слова!.. Боже! Тiльки два слова, два словечка, а чого ж вони так його мордують, так печуть, що йому хочеться вибiгти насеред села й гукнути на весь свiт: "Я вбив брата!.."

I ледве задрiмає, а вже знов мов щось його штовхне, i вiн стрепенеться, i вже перед їм випливають iз туману сiни, i серед сiней - вiн, брат…

Одного разу вiн молотив. Цiпи влад токотiли по току: так-так-така!.. так-так-така! I враз, замiсто того "так-так-така", Iван зовсiм виразно почув, як цiпи говорять: "Убив брата! Убив брата!" - так, аж вимовляють. Глянув на снопи, аж там замiсто снопа лежить Грицько мертвий. Скрикнув, кинув цiп i втiк.

Тiєї ж ночi вiн нишком викрався з дому та й пiшов на кладовище. Мов злодiй, ховаючись попiд тинами, перейшов улицями, вийшов за село. Мiсяця не було, тiльки зiрки поблискували на темному небi холодним неприхильним блиском. За їх свiтом Iван добачив уже першi крайнi хрести на могилах. Увiйшов серед їх. Боявся попереду бувати на кладовищi. Раз якось з парубками, та й то чогось моторошно було… А тепер iшов сам i не боявся. Його вело те, що страшнiше за всякий страх. Блукав помiж могилами й хрестами, вишукуючи того невеликого дубового хреста. Холоднi зорi присвiчували йому з ворожого почорнiлого неба. Знайшов.

Ось пiд цiєю купкою землi Грицько замордований лежить.

- Грицю, братику! Чи чуєш ти мене?

Не озивається.

Припав до землi, обняв могилу руками.

- Грицю, братику, чи чуєш ти мене? Озовися до мене, бо гину, нема моєї сили!

Вiн бився головою об землю, вiн цiлував її, вiн благав:

- Прости менi, мiй братику, мiй порадничку добрий! Прости менi, що тобi муки завдав, твої дiтки маленькi посиротив!.. Та якби ж я те знав, що воно так буде, то я б же свiт за очi лучче пiшов, нiж щоб оте сталося!.. Та моїй же карi i краю нема!.. Та тобi ж, братiку, i грiхи бог простить за таку смерть, а моя мука i на цiм, i на тiм свiтi!.. Та ти ж, братику, у раю з богом будеш пробувати, а я ж у смолi кипiтиму! Та прости ж менi, мiй рiднесенький, та прости ж, бо несила моя, бо душа з тiла виходить! Та прости ж! Та помилуй же!..

Слова уривалися, мiшалися з риданням. Знеможена, змордована душа билася, як пташка в кiгтях у кiшки,- от так вона билася в пазурах у тiєї муки несьогосвiтньої.

Високе й широке небо простилалося над великою й широкою землею. А на землi, в темрявi, пiд маленьким хрестом, простягся малий знеможений чоловiк i благав собi спокою:

- Та помилуй же!..Та якби ти був тепер живий, то я б твої й слiдочки цiлував!.. Накинь на мене покуту, яку хочеш, тiльки прости!.. Ой, лучче б я сам тут лiг, легше менi було б!.. Як тепер менi каратися!.. Ой, мiри ж нема тiй карi!.. Не витерпить моя душа… гине… Братику!.. Грицю!..

Благання вмирали без одповiдi. Холодна мовчала земля. Холодне зводилось угору, мовчало чорне небо. Холоднi, ворожi блискали зiрки.

Нiде - нi серед того широкого неба, нi на цiй великiй землi - вiн не мiг знайти спокою.

Ридання затихало, слова змовкали. Хоч не було спокою,- приходила втома.

Врештi все затихло. Тiльки знеможене тiло ще лежало, припавши головою до купки землi. Чорнi хрести поставали круг його, попростягавши в темряву свої рамена. Стояли й дивились мовчки, довго…

Пiдвiвся, пiшов…

Одначе пособилося. Прийшовши додому, вперше пiсля тiєї страшної ночi, заснув як треба,- так твердо, що нiчого не пам'ятав i не чув, аж поки його збуджено. Другого дня аж сам дивувався: був зовсiм спокiйний. Смутний та спокiйний, не мордований такий, як попереду. Минув цей день, минув другий, третiй, тиждень… Усе однаково: мара вже не приходить, на душi смуток, але й упокiй…

"Ой братику! Невже ти мене простив?"

Так проминув мiсяць. Iван аж поздоровiшав. Спав добре, усе як треба робив, тiльки на Панаса й зглянути не мiг. Нанявся в економiю, щоб не бачити його. Нiчого - й там можна жити, не турбує його.