Борис Грінченко - Пiд тихими вербами

- Прощавай, Гаїнко!.. Молись боговi!

Вiз рушив… Вона кинулась до його, та чиїсь дужi руки вхопили її ззаду, не пустили. Вона дивилася услiд тому возовi, як вiн поторохтiв вулицею… докотився до поворотки… завернув… востаннє обличчя Зiнькове бачить… зник…

- Ох!..- промовила тихо i впала додолу.

Вже нiчого не чула й не бачила…

Рябченковi з товариством була тепер воля. Зiнько вже два мiсяцi як у тюрмi i похоже так, що й не вийде звiдти. Зоставшися молоде товариство без його, притихло. Та.хiба ж би й не притихло? Раз, що Зiнько з-промiж їх був i найрозумнiший, i найписьменнiший; за його порадою всiм було добре, а тепер вони не могли дати справi нiякого ладу. А друге: не було в їх без його того духу смiлого, бадьорого, надiйного, що вiн якось умiв надихати їм. Було, одно слово тiльки скаже, то вже так i хочеться i робити, i добувати, чого треба, а тепер не було кому того слова казати. А найбiльше їх пригнiчувало те, що через яке дiло Зiнька в їх нема. Якби вiн просто кудись пiшов або поїхав, то це не так би було їм прикро. Але на Зiньковi страшною хмарою налягло обвинувачення… та ще яке!..

Щоправда, товаришi тому не йняли вiри i голосно промiж себе i всiм це казали. Найпалкiше оступався за його Васюта. Вiн навiть їздив у город, хотiв одвiдати Зiнька в тюрмi, ходив до слiдчого, прохав,- не пущено. Почав був упевняти слiдчого, що Зiнько не винен, та той i слухати його не схотiв, i з хати пiшов. Васюта вернувся засмучений, але ще дужче сперечався, навiть сварився з тими, хто обвинувачував Зiнька. А таких було багато: Рябченко, Копаниця, Тонконоженко та iнщi такi обвинувачували через те, що їм того було треба, та й вельми вже вони ненавидiли Зiнька; iншi - через те, що звикли тим багатирям у всьому потурати й потакувати; ще iншi - тим, що завсiгди вони радi, як е хто поганiший за їх, i завсiгди в їх винен той, кого обвинувачують; врештi, найбiльше було таких, що от - усi говорять, то й вони говорили. I зараз познаходилися такi й жiнки, й чоловiки, що бачили, як Зiнько i до Ївги ходив, як i цiлував її. Жiнки найбiльше нападалися на Ївгу. її того ж дня, що й Зiнька, посаджено було до тюрми, та недовго держано, бо незабаром виявилося й доведено, що вона ще в суботу вдень пiшла в Чорновус i там ночувала. Та хоч i вернулася з тюрми, та не на добре: бачила, як її обминають люди, чула, як про неї плетуть плiтки. А їх плетено так, що незабаром усе село знало, та й дрiбненько знало, коли та яким побитом Ївга принадила Зiнька, як вони вдвох Грицька дурили, як вона забула перестерегти його, що йде на нiч у Чорновус, а Зiнько прийшов до неї та й натрапив на Грицька, як Грицько з їм засперечався, а далi почали вони й битися, аж поки здоровiший Сивашенко таки i вбив Грицька. Це ж тепер кожне знало й мале. Доточувано ще й багато iншого. Однi казали, що в Сивашiв уже сiм'я така: один - коновод, пiшов на Сибiр, другий от чоловiка вбив, а третiй такий, що й з живого шкуру дере. А про те, що Зiнько ж повставав проти того Денисового шкуродерства, дак уже й не згадувано, мов того й не було. А те добре згадувано, що Зiнько завсiгди не такий, як люди, був: що старi люди казали, дак те все в його дурниця, брехня, вигадки; тiльки що в книжках поначитує, дак те правда. I про вiдьми брехня, i про чорти брехня, i горiлки не пий, i в громадi правди нема,- таке, що й купи не держиться, пiвтора людського, та й годi! А що вбив, то то вже певна рiч: коли ж воно все так до того приходиться!

Все до того приходилося,- це бачили й молодi товаришi, i це їх збентежувало найдужче. Вони не йняли, не хотiли йняти тому вiри, та навкруги всi, як один, про це говорили, всi були певнi… а воно й робило нагнiт на їхнi душi, а воно й лишало слiд їм у серцi - непомiтно їм самим, а таки лишало. Вони не йняли вiри, та й самi не постерегли, що там десь глибоко-глибоко, аж на днi душi, ворушилося страшне питання: "_А що, як цьому правда?"

Зiнько був у їх головою, а тепер усе село закидає цього чоловiка болотом. I частина цього болота падає нiби й на їх, мовби то й вони були негарнi, слухавшися людини, що сплямила себе таким злочинством. Цього їм нiхто не казав, а якось мовби видко було його по людям.

I все те страшенно пригнiчувало духа трьом товаришам: Васютi, Карповi й Дмитровi. Тiлько троє їх тепер i лишилося. Думка була, що з iг'ятьох душ їх товариство скоро виросте до десятьох, до двадцятьох i все ростиме, ростиме, аж поки вiзьме гору в громадi; а от тепер i тих п'ятьох уже нема, тiльки троє… I цi троє ходили засмученi й зрiдка зiходились докупи, а коли зiходились, дак громадських справ уже якось не зачiпали. Не ходили i в громаду…