Борис Грінченко - Пiд тихими вербами

Одного разу, наробившися та натомившися, спав добре. I враз почув, що його мов iмпетом кинуло: ш-шморг!

Пiдвiвся, сiв i прислухавсь: ш-шморг! От зовсiм як вiрьовка по дереву шморгає, коли тягти її. Де це шморгає? Що це?

Почав прислухатися дужче - i зовсiм виразно чув, як вiрьовка знову: шморг!.. I не чуть… А тодi знов…

Невпокiй обнiмав його груди. Чого воно шморгає? Нащо? Адже вiн дуже добре знає, що так саме, точнiсiнько так шморгнула вiрьовка тодi, там…

Он-он-он… вiн уже бачить: iз темряви виступила бантина, а через неї перекинуто вiжки… Шморг! Вiжки потяглися вгору, а на кiнцi їх заколихалося щось довге, важке… Грицько…

I вiн колихався, перед їм у темрявi з обвислими руками… Iван розумiв, що це не Грицьковi сiни, що це панська пекарня, що круг його люди сплять на полу, що тут нема бантини… А Грицько колихався на їй, тихо, мертво колихався, i Иван бачив його серед тямря-ви так добре, що добачав навiть ту смужку кровi, що витекла йому з уст по бородi за комiр.

Iван не скрикнув, не схопився. Вiн тiльки трусивсь увесь i дививсь, як Грицько тихо хитався перед ним: ра-аз… ра-аз… ра-аз…

I зрозумiв, що все знову вернулося…

З того часу мiг спати тiльки звечора. Пiсля пiвночi шморгала по бантинi вiрьовка, i вiн прокидався. Лежав i дивився, а над їм колихався Грицько: ра-аз… ра-аз… ра-аз…

Вiн звiвся нiнащо. Ходив, як мара, блiдий, з божевiльними, неспокiйними блискучими очима. Хоч удень йому тепер все ж було нiчого… Вночi - щоночi, а вдень - нi. Тiльки людей боявся, тiкав од їх. Здавалося, що кожен знає, що кожен хоче його спитатися: "А що, i цiєї ночi був у тебе Грицько?" I того питання вiн через щось боявсь iще дужче, нiж Грицька…

Молитися давно кинув. Тiльки спершу силкувався. Та не молилося… Однак вiн зна, що бог не приймає душогубової молитви. А вже чув, що далi так не витримає.

Щось iзробить… Щось мусить iзробити…

Народна пiсня

У той страшний день, як забрано Зiнька, люди пiдняли Гаїнку непритомну з землi, понесли й положили на волосний рундук. Почали жiнки бризкати їй в обличчя водою, аж поки вона очутилась. Розплющила очi, помалу пiдвелася. Не розумiла спершу, що з нею сталося, де вона й чого вона. Сидiла на ослонi, дивлячись померклими очима на людей, що круг неї стояли. Потроху притомнiсть верталась до неї, i врештi вона згадала все. Глянула, озирнулась - нi коня з возом, нi Зiнька вже не було. Устала мовчки й почала зiходити з рундука.

- Гаїнко, куди ти, стривай! - припинили були її жiнки.

Але вона вiдхилила їх рукою й пiшла сама собi швидко, хоч i хитаючись, додому. Не бачила нiчого перед себе, тiльки почувала, що їй треба швидше, швидше дiйти до своєї хати. I дiйшла таки, вiдчинила дверi й стала на порозi. Стара мати глянула на неї та аж перехрестилася: перед нею стояла не Гаїнка, а якась мара, блiда, страшна.

- Боже! Дочко, чого це ти?

Стара кинулась до неї, але вона мовчки злегенька вiдхилила її рукою, перейшла хату й сiла за стiл. Здивована мати, не розумiючи, що з нею сталося, пiдiйшла знову:

- Доню, Гаїночко, скажи - що тобi?

- Нiчого, мамо… Зiнько в острозi…

- Як то в острозi? - вжахнулась стара.- Що це ти? Бог з тобою!

- Еге, в острозi… Люди сказали, що вiн убив Грицька, дак його до острогу забрано…

Вона говорила це рiвним тихим голосом i так, мов це була звичайна рiч i нiтрохи не займала її зглибока. А очi божевiльно-нерухомi втупила в одну якусь цятку i так сидiла, мов витесана з бiлого каменю.

Мати, почувши страшну новину, й сама спершу занiмiла, а потiм заголосила, затужила…

- Не голосiть, мамо,- тим самим рiвним, байдужним голосом промовила Гаїнка,- я вже голосила: не пособилося,- забрали вони.

- Хто ж забрав, дочко?

- Люди… пани… Вони сказали, що вiн убив Грицька, та й забрала його до острогу.

- Та хто ж сказав? Де ж це видано, щоб на Зiнька таку напрасну вигадувати? Ой, боже ж мiй, боже! Ой, горечко нам, нещасливим!.. Одного сина забрали, занапастили та й другого тепер забирають!.. А що ж я, бездольна, при старощах моїх робитиму?..

I тяжке материне тужiння озвалося знову по хатi. Одна тужила, схиливши свою стару сиву голову на чорнi, худi, порепанi вiд тяжкої довгої працi руки, а друга сидiла кiнець столу випроставшися, сидiла нерухомо, i очi її нерухомо дивилися в одну цятку…

А на свiт насувала темрява. Зайшло сонце за обрiєм, покинуло землю, i воля тепер була темрявi обнiмати покинуту своїми широкими чорними крилами. Останнє промiння зляканого свiту тiкало слiдком за сонцем, а вона запановувала, а вона вступала скрiзь, у кожну мiсцинку землi, покривала степ чорним накриттям, загортала в його лiс, iсповняла глибокi яри й долини.