Борис Грінченко - Пiд тихими вербами

Слiдчий стояв перед Зiньком, грiзно впиваючись у його очима. Зiнько трохи тремтячим голосом одказав:

- Нi сам, нi з нею. Нiчого цього не було, а коли хто вам i сказав, той брехун, та й годi! Даремне ви, пане, нападаєтесь на мене… Я не винен нiчим, шукайте винного деiнде.

- Добре! Ми знаємо, де шукати,- промовив глузливо слiдчий.- Урядник! Арештувати його i вiдiслати в город!

Урядник пiдiйшов до Зiнька.

- Ваше високоблагородiе! - промовив Зiнько.- За що ви з мене знущаєтесь? Хто ж то докаже, що це я зробив таке страшне дiло? Нiхто не може, а ви мене до арешту берете. Це ж грiх вам од бога буде, що ви невинного занапащаєте!..

- О, язикатий, язикатий! - сказав слiдчий.- Дарма: посидиш трошки в острозi - там язик тобi прикоротшають! А за те, щоб доказати, не журись: докажемо! А поки тих доказiв шукатимем, дак ти, братику, посидь! Урядник! Виведи його!

- Люди добрi! - озвався Зiнько,- свiдчусь богом, що я не винен! Я буду жалобу подавати, що мене так iзганьблено й знехтувано!..

- Ну, ну, йди, не розпатякуй! - потяг його врядник iз свiтлицi за рукав.

Слiдчий сiв писати постанову про те, щоб арештувати Зiнька.

Поки це робилось у волостi, Гаїнка вешталась собi по хазяйству i нiчого того не знала. Виглядала Зiнька й дивувалася, що так довго не вертається. Треба було їй води принести,вхопила вiдра й побiгла до колодязя. Пiдходячи до його, бачила купку жiнок; вони про щось жваво розмовляли, а забачивши її, зараз притихли. Вона як думала про Зiнька, зараз i попитала:

- Чи ви не були бiля волостi, не бачили там мого чоловiка? Як пiшов туди, та й нема.

Жiнки глянули на неї якось чудно, потiм iззирнулися промiж себе. Гаїнка здивувалася:

- Що це ви на мене так дивитеся?

- Та вона нiчого не знає,- промовила стара баба, а потiм загомонiла до Гаїнки:- Так ти нiчого й не знаєш, дочко?

- А що ж менi знати? - спиталася Гаїнка, дивуючись та трохи злякавшись.

- Ой, нещаслива ж твоя доля, дочко! Нещаслива твоя доля! - захитала головою i мало не заголосила баба.- Та вже ж везуть твого Зiнька, везуть його в город до тюрми!..

- Зiнька?.. В город?.. До тюрми?.. Що це ви кажете, бабо?

- Правду, серденько, правду! Уже й конi запрягають, везуть його… бо виявив слiдчий, що Зiнько Грицька вбив.

- Брехня! Це брехня! - скрикнула Гаїнка.

Вiдра брязнули додолу, а вона сама полинула вулицею.

Бiгла до волостi. "Уже конi запрягають, везуть-везуть…"- це тiльки було в неї в головi i било в голову, як молотом. "Перейняти!.. Перейняти, щоб не повезли!.. Щоб поспiти!.."

Бiгла так, що люди лякались, побачивши її, та вона того не помiчала.

Ось видко волость… он рундук… он пiдвода перед Рундуком… люди… Зiнька нема…

Вже добiгла до рундука, як його побачила: виводили з волостi з iзв'язаними назад руками.

Кинулась до його, припала, обвилась коло його, мов хмелиночка. Дух перебивало, не здужала говорити, аж поки змоглась:

- Що це? Нащо це? Зiнечку, за що це?

- Кажуть, що я Грицька вбив… Везуть… в острог…

- Неправда, неправда!.. Ти не вбив Грицька… Нi, я знаю, що не вбив!.. За що ж тебе?.. Так не можна!.. Зв'язали… Нi, не можна. Я розв'яжу!..

I вона почала розв'язувати йому руки.

- Геть, молодице, не чiпай! - сердито вiдштовхнув її десятник.

Зiнько стояв блiдий як крейда, не можучи промовити слова. А вона пручалась в руках у десятника i казала все тим задиханим тихим голосом, мов упевняючи кого:

- Не можна ж!.. Не можна ж так!.. Треба розв'язати!.. Пустiть мене!.. Я розв'яжу… Йому треба додому… Швидше пустiть мене!..

- Одведiть її геть! - почула Гаїнка чийсь голос i побачила на рундуку якогось пана. Зрозумiла, що це його тут сила й воля. Вихопилась з десятникових рук i пiдбiгла до пана. Зупинилась перед рундуком i, дивлячись до пана вгору, говорила:

- Паночку, лебедику мiй!.. Ви ж бачите, Зiнько ж не винен… Ви ж знаєте,- вiн же не такий, щоб це зробив!.. Його треба пустити,- нащо вони його зв'язали?

Благала тихим голосом, говорила, як дитина до великих, просячи не карати, змилуватись.

- Твiй Зiнько чоловiка вбив, за те його i зв'язано! - вiдказав пан.

- А неправда ж!.. Так грiх казати!.. Це ви не знаєте Зiнька… Вiн добрий… Вiн такий добрий!.. Вiн милостивий!.. Пустiть його!

- Не можна!.. Одiйди! - звелiв пан, додавши крiзь зуби:- Iдiотська сцена!

Але вона не вiдiйшла. Упала навколiшки, досягла руками йому до колiн, дивилась на нього поглядом, повним безмiрного благання й слiз:

- Ой, пустiть же!.. Пустiть, паночку!.. Я за вас бога молитиму! Щоб вiн вам щастя послав, де ви поглядом глянете, де словом обернетесь. Пустiть!.. Пустiть!.. Пустiть!

Вона задихалась, а руки, тремтячи, стискали тi невблаганнi колiна. I враз почула, що вiз рушає. Зiрвалася на ноги, озирнулась"- Зiнько сидiв уже на возi.