Катаріна Прічард - Буремні дев'яності

— Можна трохи й підобідати, — пробурчав він. — Нема чого надривати пупи.

— Вірно сказано, Коне, — засміявся Морріс, витираючи спітніле чоло синім носовиком.

Обличчя його було багрово-червоне від сонця та рудої пилюки, та, видно, ніщо не могло зіпсувати йому доброго настрою. Саллі стягла з біди мішок з харчами, відкрила консерви й почала нарізати хліб та солонину.

— Бачу, місіс, вам невдивовижу похідне життя, — пробурчав Кон. — Тільки ріжте мені потовще.

— І мені теж, — усміхнувся Морріс. — Тут твої делікатні скибочки ні до чого, Саллі. Ми любимо, щоб вони були товсті й великі.

Кон озброївся ножем.

— Кусень хліба та шмат м’яса. Придержуйте м’ясо вели ким пальцем, ось так. А потім запити все квартою чаю. Як на мене, то кращої їжі й на світі немає.

Він узяв собі м’яса та хліба і почав їсти. Морріс не відставав. Саллі теж поклала шмат м’яса на товсту скибку хліба.

— А смачно, — погодилась вона, насилу запихаючи все це до рота.

Кон заварив чай, наповнив великі кварти гарячою чорною рідиною й відрізав собі ще хліба та м’яса.

— Чудово! — сказав він нарешті, підводячись на ноги й потягаючись. — Оце, можна сказати, підхарчувались. М’ясце на славу, а головне — хліб справжній. А там, куди ми їдемо, місіс, будуть лише прісняки та консерви. Найближча крамничка за десять миль, хоч ви, звичайно, на своїй біді можете їздити за покупками в Кеноуну.

Це, певне, був жарт. Саллі з чемності засміялась.

— Шикарний табір ця Кеноуна, — вів далі Кон. — Парочка вулиць та півдесятка трактирів. Грошима всі так і сиплють, одне слово, веселе містечко, нерівня Хеннану.

Морріс охоче здрімнув би часинку. Хоч сонце немилосердно розжарювало руду землю, присадкуваті дерева подекуди відкидали на неї латки чорної тіні. Але Кон хотів завидна дістатися до Кеноуни.

Поки люди закусували, коні трохи перепочили у холодку. Кон уже засідлав свого й готовий був рушати, а Морріс все ще позіхав та потягався. Саллі поскладала харчі у мішки й почала запрягати Квіні. Кон підійшов до неї допомогти.

— От тобі й маєш, — засміявся він. — А я, грішним ділом, подумав, що ви з білоручок. Бачу, місіс, не вперше ви в таких мандрах.

— Я народилася й виросла в тутешніх чагарниках, — сказала Саллі. — І коней знаю краще, ніж Морріс. Я б йому нізащо не дозволила купити цю шкапу, якби він зі мною порадився.

— Що й казати, конячка нікудишня, — погодився Кон.

— Пузо обвисле, ноги не пружинять. І, здається, вже кульгає, — сердито мовила Саллі.

— Щастя, що нам недалеко, — занепокоєно буркнув Кон. — Ви вже постарайтеся, щоб вона не звалилась на півдорозі.

Вони рушили далі, але невдовзі Квіні почала сильно накульгувати й ледве повзла по сипучому глибокому піску. Морріс зрозумів, якого він дав маху, купивши її разом з бідою в одного старателя, що повернувся з Курналпі. Він уже вирішив, що нічого не залишається, як дати старій шкапині відпочити — нагодувати її, покинути на деякий час при дорозі візок, а самим пішки добиратися до Кеноуни. Але Саллі здогадувалась, що таке порушення планів викличе незадоволення старого Кона, і, взявши віжки в свої руки, примусила конячку йти, ласкаво умовляючи її, вйокаючи та підбадьорюючи на підйомах, обираючи рівнішу дорогу, співаючи пісні, а подекуди й стьобаючи кобилу по жижках.

В таку спеку, під палючим промінням сонця це було неймовірно важко. Час від часу Кон оглядався на місіс Гауг, яка невтомно йшла курною дорогою і мало не тягла кобилу на собі, коли та застрявала в піску, а Морріс підштовхував возика ззаду.

— Добре, місіс, добре, — гукав він, — підганяйте її, лишилось не більше двох миль.

Але ці останні дві милі були просто жахливі. Кобила йшла тільки завдяки об’єднаним зусиллям Саллі, що її тягла, та Морріса, який без упину шмагав її гілкою. Саллі знала: якщо зараз дати кобилі зупинитися — все пропало. Ніщо в світі тоді вже не зрушить її з місця. Треба будь-що й будь-як примусити злощасну Квіні повзти хоча б тією повільною, майже автоматичною ходою, якою вона зрештою і дотяглась до Кеноуни.

Кеноуна розкинулась на рівнині, покопирсаній ямами і всіяній купами жовтуватого відвалу, червонястої та бурої глини. Сірі, як море, чагарникові хащі тут відступали далеко до обрію, мінячись темно-бузковим та густо-синім полиском, коли призахідне сонце розливало над ними золоті й малинові заграви, що поступово танули в неосяжності неба.

Тоді в халупах та будках, що вишикувались обабіч широкого шляху, спалахували вогники. Тутешні будівлі були такі ж старі та жалюгідні, як і в Хеннані чи на пагорбі в Кулгарді, хоч подекуди між ними й виділялись то готель з каменю-пісковина, то крамниця з гофрованого заліза, синьо-сіра або побілена крейдою. Надвечір, коли головну вулицю заповнювали старателі, містечко здавалося сповненим діловитого й привільного життя. Люди, повертаючись партіями з своїх ділянок, юрмились перед відчиненими закусочними та крамницями, розплачуючись за напої та продукти золотом.