Катаріна Прічард - Буремні дев'яності

У тих місцевостях, де кочівники були настроєні вороже, вони іноді засилали своїх дівчат до табору білих як принаду. Деякі старателі не могли побороти спокуси, дивлячись на смуглянок, що вештались поміж наметами після заходу сонця. Інші були обачніші й більше боялися списів, вони спроваджували дівчат назад, добровільно обдарувавши їх кількома бляшанками варення, борошном або цукром. Нехай собі йдуть, був би тільки мир. Та у віддалених районах, за Лейк-Кері чи в напрямі Ерроу, старателі, що залишали в себе на ніч тубільних жінок, важили своїм життям.

У великих таборах, таких, як Хеннан, де кочівники жили, мов ворони на смітнику, парування з тубілками було досить поширеним явищем, хоч більшість золотошукачів соромилися своїх взаємин з темношкірими жінками. З почуття добропристойності кожен намагався якось це приховати. Але Фріско виставляв Марітану всім напоказ, вбирав її у строкатий ситець і так хизувався нею, ніби вона справді була коханкою, якою варто пишатись. І це страшенно дратувало Морріса.

Родичі Марітани обліпляли Фрісків намет, наче мухи. Вони сиділи в пилюці, чекаючи його з роботи, і як тільки він з’являвся, починали щось збуджено лопотіти. Фріско походжав серед них, посміхаючись і весело вітаючись з кожним. Він обділяв їх бляшанками з варенням, борошном та цукром, а іноді — старим одягом, плитками тютюну та клаптями барвистого ситцю. Для цього він мав спеціальний ящик, де, за його висловом, лежали «предмети товарообміну», і доводив Моррісу, що з «негритосами» треба жити в злагоді. Мовляв, на власному досвіді переконався в цьому, коли плавав матросом у південних морях.

Звісно, австралійські тубільці в багатьох відношеннях зовсім не те, погоджувався він. З ними не дуже поторгуєш. Та, власне, для обміну вони нічого й не мають, крім води, жінок, та ще знають оті закапелки, де можна знайти золото. З цілком зрозумілих причин вони сахалися чужинців, які загарбували їхню землю, але їжа білих людей, вино та тютюн зрештою брали гору над інстинктивною недовірою. Проте Фріско обстоював думку, що темношкірі можуть неабияк прислужитись тому, хто провадить розвідку в безводній країні: покажуть і воду, й золото, коли відчуватимуть до себе дружнню прихильність. І з ними зовсім не важко ладнати, якщо добре до них ставитись, давати їжу, вино та тютюн і взагалі поводитись пристойно.

Дорога витівка, казав Морріс. Щоправда, подеколи якийсь тубілець і приводив старателів до багатої жили або туди, де була вода, без якої білим загрожувала неминуча смерть; та загалом дикі племена оберігали в ті дні таємницю своїх водосховищ з лютою впертістю. Нічим неможливо було їх примусити показати схованку золота чи води. Вони надто добре знали, що золото накликало в їхні краї незліченні стовпища людей та тварин, які поглинали всі водні запаси й витоптували мисливські угіддя. Морріс запевняв, що Фріскова щедрість пояснюється тільки бажанням удержати біля себе Марітану.

Марітана ступала так тихо, що камінці ледь шурхотіли під її босими ногами. Лише побрязкування скляного намиста, подарованого Фріско, та приглушений дзюркотливий сміх сповіщав про її наближення. Ну як тут не посміхнутись до неї, не зрадіти її появі, коли вона стоїть отак перед тобою, легка, струнка та принадна, і боязко позирає на тебе з-під довгих вій, наче звірятко. Так подумала Саллі, коли Марітана завітала до неї одного ранку зразу ж після того, як Фріско й Морріс пішли на роботу.

Раз у раз захоплено вигукуючи, Марітана годинами стежила за тим, що робить Саллі, пильно вдивлялася в її обличчя, силкуючись прочитати думки білої жінки, як люди її племені читають сліди на піску. Вона була така чутлива, що одразу ж угадувала, коли Саллі бувала чимсь незадоволена чи просто стомлювалась від неї, і тоді тихенько й покірливо йшла собі геть.

Але наступного дня вона знову приходила з простодушним веселим сміхом та запитливими очима.

Саллі відчувала, що її теж вабить до цієї тубільної дівчини, як Марітану до неї. «Мірі», — казала на неї Саллі: так її звали одноплемінники. Вони пробували порозумітись між собою, користуючись жахливою мішаниною тубільних та англійських слів, і Марітана в простоті душевній пересипала свою мову добірною лайкою, яку постійно чула від золотошукачів.

— Не можна так говорити, Мірі! — казала їй Саллі. І Мірі зрозуміла, що є слова, заборонені для жінок.

Вона була дуже кмітлива і швидко переймала все, що говорила й робила «місіс Саллі». Зв’язала собі віник з гілок і почала мести та прибирати навколо Фріскового намету так само, як Саллі підмітала навколо свого. Потім перемила посуд, випрала Фріскову брудну білизну й розвішала її на кущах сохнути. Саллі навчила її куховарити й шити. Вони разом пошили для Марітани плаття з шматка ситцю з червоними та жовтими візерунками; досі вона просто обгортала ним стегна, а він завжди сповзав униз; тоді вона підхоплювала його і недбало перекидала через руку. Марітана дуже пишалася своїм новим платтям, точнісінько таким, які носять білі жінки, і вже збагнула, що його не можна скидати при всіх.