Катаріна Прічард - Буремні дев'яності

На тисячі фунтів лежало золото в мішках у наметах, і по тижню везли ці мішки крізь чагарникові зарослі на відкритому возі, без охорони. Але не було тоді пограбувань, не було нападів на тих щасливців, що поверталися в Південний Хрест з цілим багатством у саквах.

І тільки коли ділянки було перепродано великим компаніям і ті зажадали охорони, поштовий диліжанс з золотом стали супроводити верхівці, озброєні карабінами та револьверами.

Після того як Фріско Дже Мерфі відзначився на зборах старателів, що вигнали Чарлі Мопса з вовчим білетом, його популярність зросла ще більше.

Невдовзі по приїзді в Мушину Низинку Фріско наскочив на багату жилу, потім продав свою ділянку й купив пару верблюдів. Він об’єднався з одним старим золотошукачем, який мав запряжку коней, і вони подалися на розвідку на південний схід, взявши з собою тубільця з дружиною та запаси харчів на два-три місяці.

Коли почалася засуха, Фріско повернувся назад з кількома унціями золота й розповіддю про те, як йому страшенно не поталанило: тубільці втекли, а самець-верблюд покусав йому руку. Коли біль стало несила терпіти, він, Фріско, сів на другого верблюда й ось бачте —приїхав. А Джордж їде своїми кіньми слідом за ним.

Але Джордж заявився лише через кілька тижнів. Фріско вже вів розмови про те, щоб зібрати хлопців та піти пошукати товариша, коли Джордж приповз до табору без штанів, до нестями лютий, і розповів, як підло з ним учинив Фріско: кинув його без води і забрав усе золото, яке вони добули. Коні кудись запропали, а сам він заблудився у хащах по дорозі до табору.

Фріско божився, що Джордж Німець-Швед (так його звали) не інакше як з’їхав з глузду. Мовляв, він коли їхав, то залишив Джорджу стільки ж води, скільки сам взяв з собою, і, крім того, опріснювач. Порадив йому не затримуватись, бо вода у ковбані, яку вони викопали на краю пересохлого солоного озера, стояла дуже низько. Він готовий повести кого завгодно туди, де вони з Німцем-Шведом знайшли сущу мізерію розсипного золота. Він привіз його з собою, як було домовлено, і говорив чоловікам десяти, що частка Джорджа в нього.

Ніхто не міг спростувати Фріскових запевнень. Але Джордж більше не хотів мати з ним справ. Він так і лишився якимось чудним, наче не при собі, і кожного разу, побачивши Фріско, скипав шаленою люттю: починав бурмотіти щось про золото, яке Фріско украв у нього там, біля солоного озера.

Фріско не звертав на це жодної уваги. Він був загальним улюбленцем, легко й безтурботно переносив усі злигоди, що їх спричинила засуха. Одне слово, хлопець хоч куди: незмінне сомбреро, строката сорочка, потерті молескінові штани, за поясом револьвер. Якщо хтось піддражнював його й питав, навіщо йому зброя, Фріско лише добродушно сміявся. «Це мій талісман, моя «Марія», — говорив він. — Без неї я щастя не маю». Потому стріляв у підкинуту монету й починав розповідати про свої любовні походеньки в Мексіці та на узбережжі Південної Америки, коли «Марія» не раз виручала його в критичні моменти.

Щедрий і з кожним привітний, Фріско вважався хлопцем-друзякою, попри всю його когутячу бундючність та хвастовитість. Якщо він строїв з себе велике цабе і приймав, наче справжній господар, якогось знатного іноземця чи багатого акціонера, що приїздили на приїск, ніхто не заперечував. Вже хто-хто, а Фріско постарається, щоб новачок-зальота поставив могорич для всіх, та ще завжди й порадить старателям — заправити з нього більшу ціну чи, навпаки, поступитися, бо інакше справа не вигорить. І якщо за кожне таке дільце він брав комісійні, це також сприймалося як належне. Невгамовна життєрадісність Фріско була благом у ті гнітючі дні, коли всі чекали рятівного дощу, вона живила бадьорістю табір. І вдень, у палючу спеку, і задушними вечорами було чути, як він бренькає на гітарі і з пристрастю в голосі виводить:

Навкруги лютувала засуха, та Фріско все було за іграшку: до півночі він різався в карти, а більшу частину дня вештався по табору; і жодна важлива подія не обходилась без його участі.

Він напосів на санітарний комітет і домігся, щоб кілька брезентових наметів було поставлено спеціально для тих, кого звалили дизентерія і тиф; він помагав добровольцям, які доглядали хворих, хоч при нестачі води й хмарах куряви та мух, що проникали крізь хворостяні стіни курінчиків, у пацієнтів було дуже мало шансів на одужання. Вони лежали на ношах, змайстрованих з товстих гілок та мішковини, як були, в робочому одязі, часто навіть у чоботях, немиті, і тижнями марили. Приставлений до них дід навіть не вважав за потрібне накривати бідони з-під гасу, якими користувалися хворі на дизентерію, і годував своїх підопічних згущеним молоком. Більшість з них помирало.