Катаріна Прічард - Буремні дев'яності

Жан Робійяр того літа теж був на волосинку від смерті. Нізащо б він не вижив, коли, б не товариші. Дивак був отой старий пень, на прізвисько Коров’яче Пузо, казав Дінні. Збанкрутілий хазяйчик, він, англієць родом, цілий рік шукав золото навколо Південного Хреста, а потім улаштувався двірником при трактирі, де куховарив Роббі. На приїсках вони добре ладнали, хоч Коров’яче Пузо, старий негідник, п’яниця й ледащо, примушував молодого француза робити на їхній ділянці майже всю найтяжчу роботу. І все-таки саме йому, Коров’ячому Пузі, завдячував Роббі своїм життям: коли Роббі захворів на тиф, той не відходив від його постелі, обтирав його вологим ганчір’ям і поїв перевареною водою.

Все лікування Коров’ячого Пуза зводилось до того, що він рішуче залишив хворого в своєму наметі й, наскільки міг, тримав його в чистоті та прохолоді. Але експеримент виявився вдалим: Жан вижив, тоді як в шпитальних палатках люди мерли як мухи. Олф і Дінні всіляко допомагали старому. Привозили йому воду й варили для нього, по черзі сиділи біля Роббі, коли той був у гарячці. Вони з болем згадували Марі Робійяр, її сповнені тугою очі, коли вона прощалася з чоловіком.

Фріско примусив санітарний комітет звернутись до уряду по допомогу. Прохання було відхилено. Старателі кляли уряд, збирали гроші на ліки і вперто тримались, не відступаючи ні на крок у боротьбі з сонцем, мухами, тифом. І ця боротьба — як усяка боротьба — давала вихід напруженню, в якому жили люди.

Не одну сварку і навіть дику бійку розсудив Фріско з допомогою власних кулаків, щоб відновити порядок і закон, коли гравці втрачали самовладання і в колотнечу встрявали всі глядачі.

Це він скликав загальні збори після того, як з’ясувалось, що Чарлі Мопс грає в ту-ап на фальшиві гроші. Громада дала Мопсу дві години, щоб він зібрався. Мопс відмовився залишити табір і озброївся сокирою.

Тоді Фріско на чолі кількох сотень розлютованих чоловіків став перед ним з револьвером.

— Забирайся геть, Мопсе, — сказав він.

— Дуже ти багато на себе береш, базікало нещасний! — зарепетував Мопс. — Нічого ти мені не зробиш. Ні ти, ні твої посіпаки. Нехай тільки хто спробує зачепити, зарубаю оцією сокирою.

Фріскова куля пробила навиліт Мопсову руку. Мопс випустив сокиру. Лікар Тодд, що свого часу кинув медицину заради золота, вийшов з натовпу, послав по сумку з медикаментами та інструментом, перев’язав Мопсові руку, і старателі вивели його на шлях, давши води й харчів на добу.

Якби не Фріско, в таборі могло б створитися загрозливе й небезпечне становище. Досі ще не було випадку, щоб хтось знехтував присудом громади. Авторитет Фріско піднявся ще вище — Фріско відстояв неписаний закон золотошукачів, і того вечора весь табір вшановував його.

Хлопчисько Педді Кеван, який завжди мов з землі виростав там, де зчинялася сварка, захлинаючись, розмальовував Фріскову сміливість та холоднокровність — як влучно, з першого пострілу, прошив він Мопсові руку і як той одразу скис, коли сокира випала у нього з рук, а кров так і заюшила його.

Та Фріско й самому Педді пригрозив загальними зборами, коли постеріг, що малий негідник потяг щось у нього з намету. Але Педді унадився за Фріско, мов цуценя, і весь час крутився біля нього. Спочатку Педді жив разом з Фріско, всіляко намагаючись догодити йому: носив воду, бігав у крамничку за продуктами, куховарив і навіть прав Фріскову білизну, коли була зайва вода. Після того, як Фріско потурив його, Педді став підробляти чим трапиться — допомагав торговцям контрабандним грогом, був на побігеньках у крамарів, продавав газети, коли їх привозили, втирався в довір’я до якогось удачливого старателя і доглядав його, коли той напивався, канючив воду та їжу, коли не мав за що купити їх, і спав де попало — в пилюці, під першою-ліпціою халупою чи крамничкою різника.

Він зліпив собі конуру неподалік від намету Дінні Квіна й хазяйновито збирав старі мішки та бляху, щоб замостити дах, перш ніж почнуться дощі.

Нахабний і самовпевнений, хлопчисько вештався по табору, не пропускаючи жодної нагоди заробити собі кілька шилінгів. Коли б він не був такий нечистий на руку, говорив Дінні, багато хто охоче взяв би його під своє опікування. Та Педді не бажав бути під будь-чиїм опікуванням. Він вважав себе нітрохи не гіршим за будь-кого з дорослих і тільки й чекав, коли знайде собі напарника та піде з ним на розвідку.

А тим часом він копирсався у відвалах — диви, й вигребе гарненький самородок — або тинявся поміж наметів, збираючи всілякий мотлох, що міг йому знадобитися у власному господарстві. Частенько такі походи кінчалися потиличником або штурханом під зад. Та це мало тривожило Педді. За хвилину він уже знову скалив зуби й продовжував тягати все, що йому було треба, удаючи з себе ображену невинність і сиплючи, мов з торби, такими дотепами-жартами, що добродушні старателі здебільшого прощали йому його капості. Кмітливе й забавне бісеня, але довіряти йому не можна — така була загальна думка.