Катаріна Прічард - Буремні дев'яності

Добрий гумор і незламна воля до того, щоб вижити наперекір смертоносній спеці, згуртували воєдино людей всіх рівнів і станів, помагаючи їм пройти «через усі пекельні казани», як говорив Дінні. Час від часу з чагарникових хащів повертався старатель, висхлий, мов скелет, з дикими очима й кудлатою бородою, майже збожеволілий від голоду та спраги. Розповідали про людей, які змушені були пити власну сечу, аби не померти, про одного старателя, що нібито вбив свого коня і випив його кров, щоб підтримати в собі життя.

Встановилось неписане правило, що коли людина помирає з голоду, вона може взяти якийсь харч у чужому наметі. Та коли на чужій ділянці лежав інструмент, це означало, що хазяїн хворий, і горе тому, хто наважився б загарбати цю ділянку.

Коли з водою стало особливо сутужно, ледве не дійшло до бунту.

Прибув караван верблюдів з двомастами галонами води для Білла Фаахана, який збудував готель і домовився з одним афганцем, що той возитиме йому воду з болота за п’ятдесят миль від приїску. Люди накинулись на караван, мов навіжені, і стали з боєм наповнювати свої міхи. Це тривало доти, поки Білл не зторгувався з ними, запропонувавши залишити для готелю п’ятдесят галонів, а решту розподілити поміж старателів. Якийсь стариган, очманілий від спраги, так перехилився через край бочки, що втратив рівновагу і впав у воду. Його довелось виловлювати звідти, мов рибину.

Старателі жартували, що в той день він вижлуктав більше води, ніж йому належало; а Білл лаявся на всі заставки, що якийсь смердючий старий пень споганив йому воду. Однак і лайка, і сміх були звичною справою. Начхати на все, аби стало харчів та води, поки підуть дощі.

— Ось коли задощить…

— Ось коли дочекаємось дощика…

Кожен тільки про це й говорив. Навіть золото не так тепер вабило людей, як вода.

Тубільці обминали табори білих, поки стояли погожі дні і можна було полювати на кенгуру, бунгарра та ему на рівнинах і в далеких горах. Коли ж настала посушлива пора, вони перекочували до Нарлбін-Роксу, до свого колодязя в Кулгарді, і побачили, що там хазяйнують білі і що це стовпище чужих людей і тварин майже все випило. Для них лишилися тільки болітця та невеличкі водойми серед скель, які вони тримали в суворій таємниці.

Та скоро виснажилися й ці водні джерела. Навколо них валялися трупи загиблих від спраги кенгуру й навіть круків; а білі мали їжу, і тубільці, як мухи, оточили табір, животіючи на тельбухах та інших покидьках у пляшках і бляшанках, що їх викидали на смітники торговці.

Вино й тютюн! Рано чи пізно будь-якого тубільця можна було купити на цю принаду. Вони виходили з чагарникових хащів худі й голодні, з самою лише волосяною пов’язкою навколо стегон, а жінки — молоді були досить привабливі — зовсім голі. За мить вони вже шастали по табору, вирядившись у викинуте лахміття, канючили їжу й тютюн, пускали на обмін своїх жінок, а потім у заростях, під зоряним небом, творили заклинання, благаючи дощу та оплакуючи свою гірку долю.

Скоро тубільці вивчили якийсь десяток слів з мови білих, а білі — стільки ж з мови кочівників. Так зародилась мішана говірка, яку розуміли обидві сторони.

Тачка була широковживаним предметом на приїску, і темношкірі назвали диліжанс «тачка з людьми», а запряжений конем віз — «тачка з конем». Побачивши вперше верблюда, вони вигукнули: «Великий ручний ему!»

Серед білих тубільці трималися з понурою замкнутістю, але поміж себе глузували з чужинців і співали пісень, у яких висміювали їх божевільну гонитву за жовтим камінням, яке названо золотом і якого не можна ні з’їсти, ні випити, і ту впертість, з якою білі шукають це каміння, зариваючись у землю, мов ховрахи.

Багато старателів, які добре вивчили край чагарів, встановили дружні стосунки з тубільцями і вдавалися до їхніх послуг як провідників, коли йшли на розвідку. Але знаходились і такі, для кого тубільці були лише «чорношкірими»; вони поводилися з ними, наче з собаками, зловживали їхньою довірливістю, викрадали їхніх жінок, ображали й били їх з найменшого приводу.

— Сам я ніяких сутичок з тубільцями не мав, — казав Дінні. — Ставився до них добре, їхніх жінок не чіпав. Кожен, хто так робив, міг бути спокійний за себе. Хоча в них інші поняття про помсту, ніж у нас. Якщо хтось з одного племені уб’є когось з іншого племені, то, за їхніми законами, потерпіле плем’я мститься на будь-кому з того племені, до якого належить убивця. Ось чому не один старатель з тих, що вели розвідку на сході і півночі, загинув від списів, а табори їхні були розгромлені. Вони наклали головою за грабунки й убивства, вчинені іншими білими. До речі, чорношкірі з Лейвертонових горбів завжди славилися своєю лютістю. А ті, що кочували між Південним Хрестом та Кулгарді, були люди мирні й незлостиві — справжні тобі діти.