Катаріна Прічард - Буремні дев'яності

Була тільки одна причина для занепокоєння, одна хмарина, що потьмарювала радість перемоги, здобутої старателями над золотопромисловими компаніями та урядом: сер Джон Форрест оголосив про свій намір видати закон, на підставі якого власники наділів контролюватимуть усі корисні копалини на своїх наділах з правом здавати в суборенду окремі ділянки за системою здольщини.

— Ну, братця, якщо він тільки це зробить, — говорив Дінні (і тисячі старателів та рудокопів думали так само), — знову чекай катавасії.

Але як би там не було, старателі вийшли переможцями в першому раунді і вважали, що поки що можна трохи й повеселитись.

Новий закон не забарився з’явитися на світ; один з його параграфів говорив, що власник наділу після закінчення річного терміну може одержати свідоцтво, яке забороняє старателям доступ на його землю.

Старе законодавство надавало власникові наділу право тільки на розробку жильних родовищ; розсипне золото залишалося в розпорядженні кожного, хто мав старательські права. Новий закон явно був виданий на догоду спекулянтам акціями та лондонським ділкам. Він виривав з рук старателів усе, що вони відстояли раніше, остаточно позбавляв будь-яких прав на розсипне золото і спонукав на відновлення боротьби за ці права.

Старателі кипіли гнівом і були сповнені рішучості. Вони зовсім не мали наміру коритися такій сваволі. Боротьба спалахнула знову.

На зборах Спілки захисту старательських прав Мік Меньйон зачитав постанову верховного суду в справі Пета Х’юза та Білла Брея:

«Коли особа, що має старательське свідоцтво, пропонує власникові наділу чи його уповноваженим показати, згідно статті 36 Закону про добування золота, місце залягання жили, встановлення будь-яких гаданих меж не є достатнім — потрібне точне окреслення місця реального залягання. Якщо через сорок вісім годин після вручення власникові наділу письмової вимоги — показати місце знаходження жили — цього не буде зроблено, особа, що має старательське свідоцтво, набуває права доступу на наділ при умові виконання цією особою статті 119 Закону, в якій говориться, що коли право старателя розпочати розробку буде заперечуватись, для розв’язання суперечки можна запросити приїскового інспектора».

— Ця постанова, — сказав Мік, — так само, як і старе законодавство, цілком ясно говорить про те, що кожен, хто має старательське свідоцтво, правомочний шукати й добувати розсипне золото; він повинен тільки не чіпати того, що належить власникові наділу. Перша спроба позбавити старателів їхніх прав виявилась у грубому безсоромному порушенні закону. Друга спроба — це прийняття нового закону, що зводить нанівець існуюче законодавство.

— Авраам Лінкольн казав, що закон не може бути спрямований проти природних прав людини, — вигукнув Кріс Кроу, Діннин товариш.

— За це ми й боремось — за права людини, — підхопив Мік. — Але уряд намагається робити темні справи за плечима в старателів і нищечком передає все золото нашої країни до рук великих англійських компаній. З ласки уряду ці компанії наживають мільйони. А старателеві залишається, скинувши шапку, уклінно просити в золотопромисловця дозволу розробляти розсипища на правах здольщика. Якщо в промисловця буде нестача робочих рук, він, може, й дасть той дозвіл. А відпаде така потреба — кожного з вас прожене в шию.

У відповідь на новий закон повсюди скликалися мітинги протесту. Сотні старателів сходились на загальні збори по приїсках. На мітинг у Кеноуні прийшло п’ять тисяч чоловік. Обурення досягло найвищої точки, коли стало відомо, що законодавчі збори за поданням прем’єр-міністра сера Джона Форреста ухвалили відшкодувати синдикатові Айвенго збитки, яких той зазнав у зв’язку з позовом старателів, у розмірі двох з половиною тисяч фунтів стерлінгів.

За кілька тижнів до цього Воспер, спираючись на постанову верховного суду, яка визнавала, що старателі діяли у цілковитій відповідності з своїми законними правами, вніс пропозицію створити комісію, яка б розглянула питання про відшкодування збитків старателям, несправедливо засудженим і кинутим до в’язниці за невиконання наказів, хоч ті накази не мали ніякої юридичної сили. Цю пропозицію було відхилено; і майже водночас переважною більшістю голосів було прийнято рішення створити комісію для розгляду питання про відшкодування збитків Айвенгівському синдикатові. Після цього сер Джон і зробив своє подання.