Катаріна Прічард - Буремні дев'яності

— Наші вельмишановні законодавці більше клопочуться про охорону своєї власності та своїх класових інтересів, ніж про захист прав населення приїсків, — з обуренням сказав Меллокі О’Дуайр. — Старателі не порушували закону, та, незважаючи на це, їх відірвали від сімей, позбавивши шматка хліба, і їм довелося зазнати всіляких принижень та знущань в ім’я того, щоб навчити власті правильно тлумачити закони, які вони самі ж видають. Хіба ж це не ганьба, що трудящий люд повинен розплачуватись за беззаконня властей, а справжніх злочинців ще винагороджують за те, що зірвалися їхні злочинницькі наміри!

Обурливе рішення парламенту штату викликало гнів не тільки в старателів. На всіх приїсках робітники, рудокопи, крамарі і трактирники одностайно засуджували дії уряду. На їх підтримку подали свій голос також приїскові газети.

Серед Дінниних газетних вирізок була одна з «Західного аргуса», в якій говорилось:

«Постанова Верховного суду ясно показала, що в справі з синдикатом Айвенго щодо старателів було вчинено жорстоку несправедливість. Одначе зовсім не старателі, а грабіжницькі промислові компанії одержали від послужливого уряду відшкодування збитків. Уряд спромігся знайти дві з половиною тисячі фунтів стерлінгів для того, щоб здійснити цей кричущий акт беззаконня, хоч в той же час у відповідь на запит, чому службовцям лікарень, телефонних станцій та інших комунальних установ зрізується й без того мізерна платня за їхню працю, він посилається на відсутність коштів».

Утиски старателів посилили невдоволення властями. Населення приїсків розуміло, що право старателів на добування розсипного золота становить основу добробуту краю, бо рудне золото, яке добували промислові компанії, пливло в Перт або за океан, збагачуючи іноземних власників акцій.

Крамарі й трактирники, фургонники й підрядчики, не кажучи вже про старателів та рудокопів, — одне слово, всі, чиє існування залежало від подальшого розвитку приїскових міст, що виросли серед пустелі, були обурені тим, як політичні верховоди Півдня, нехтуючи їх інтереси, силкувались прибрати до рук всю золотодобувну промисловість країни. Старателі та рудокопи перші відкрили далекі невивчені області й принесли багатство штату, що був на межі банкротства. Чимало розмов було вже про те, що приїски повинні брати участь в управлінні країною відповідно до свого економічного значення та кількості населення.

На зборах і мітингах протесту проти нового закону дедалі частіше зачіпалось питання про те, що населення приїсків обмежене в своїх виборчих правах. Висувалися вимоги про розширення виборчого законодавства, перерозподіл депутатських мандатів, про пряме представництво від робітників у парламенті та оплату членів парламенту. Дінні сам виступав на багатьох таких мітингах.

— Тринадцять виборчих округів, — казав він, — посилають до парламенту тринадцять своїх представників; а виборців у цих округах в три з лишком рази менше, ніж у самому тільки Калгурлі чи Боулдері.

— В двох південно-західних округах є тисячі голів худоби й всього лиш півтораста душ виборців, — казав Меллокі О’Дуайр. — Проте ці округи мають двох представників у парламенті — точнісінько так само, як Калгурлі та Боулдер, де є шість тисяч виборців, але всього лиш пара корів та один віл на всю округу.

— Та хто рахується з населенням приїсків? Ось худоба в Кімберлі. — то інша справа! — заявив Дінні на одному з мітингів. — Виходить так, ніби воли та корови пишуть для нас закони. Отож і не дивно, що уряд має змогу всіляко утискувати старателів. Але я певен, що населення наших приїсків не буде далі цього терпіти. Правильно каже Меллокі О’Дуайр: «Ми вимагаємо самоврядування для приїсків!»

Сер Джон Форрест немов розворушив осине гніздо своїм новим законом про добування золота. Цей закон спричинився до цілком несподіваних для самого прем’єра й досить серйозних політичних наслідків. В наступні місяці становище на приїсках набрало загрозливого характеру: виступи за розширене представництво в парламенті переросли в могутній рух за відокремлення приїсків від південних областей і за вихід з-під юрисдикції уряду Форреста.

Вже багато років мрія про об’єднання всієї Австралії в єдину національну державу жила в серцях людей, які любили свою країну. Все більше голосів виступало за об’єднання окремих, номінально незалежних один від одного штатів у федерацію. На з’їзді представників усіх штатів було ухвалене рішення — підтримати ідею створення федерації. Коли Новий Південний Уельс шляхом референдуму висловився на користь федерації, сер Джон Форрест пообіцяв провести референдум і серед населення Західної Австралії. Проте він усіма силами чинив опір створенню федерації і під тим чи іншим приводом зволікав проведення референдуму.