Катаріна Прічард - Буремні дев'яності

Старателі зібралися у Робітничому клубі, що був штаб-квартирою об’єднаної робітничої спілки в Боулдері. Більшість старих золотошукачів знали, які права надавало їм законодавство. Вони повинні були знати це, щоб повсякденно захищати свої інтереси. Досить було поставити заявочні кілки не того розміру або в якійсь іншій дрібниці порушити встановлені правила — і перший-ліпший загарбник міг зігнати старателя з ділянки. А останнім часом головорізи, найняті великими компаніями, так і нишпорили скрізь, винюхуючи, де б урвати ласий шматок. Тепер цей новий наступ на права старателів загрожував позбавити засобів до існування тисячі людей. Це викликало таку бурю гніву, якої досі ще не знали на приїсках.

Яке золото можна вважати розсипним і яке ні? Це питання обговорювалося в кожній сім’ї, біля кожного намету. Гілл Мейтленд, геолог Гірничого управління, дав висновок, що на айвенгівському наділі є золоті розсипища й що ці розсипища сягають ста чотирнадцяти футів углиб. Міністр заперечив:

— Можливо, для геологів то й розсипища, а взагалі то не розсипища.

Старателі злісно осміхались, повторюючи цей словесний викрутас.

— Як же все це розжувати? — питали вони один одного. Самі вони вважали розсипним золотом всяке золото, знайдене в піску, в землі чи в твердих породах у будь-якому вигляді, крім покладів та кварцових жил. До розсипного відносили й те вільне золото, що містилося в рухляку, оскільки там не зустрічалося ні покладів, ні жил. Більшість старателів стояли на тому, що розсипним треба вважати й золото в пластах. Виникнення золотих розсипищ пов’язувалося з дією води на корінні родовища золота в дуже давні часи. Обточена водою галька й привела старателів на айвенгівський наділ шукати розсипне золото.

Айвенгівський синдикат одержав наділ під розробку жильних покладів, але узаконеним концесіонером ще не став. Це — розсипне родовище, і на нього взагалі не мають права давати концесію, доводили старателі. Принаймні до того часу, поки не будуть вироблені розсипища і не виявляться хоч якісь ознаки залягання жили.

— Скидається на те, що компанія хоче загарбати розсипища, — казав Дінні, — а потім випустити акції, оголосивши, що це — жильне родовище: треба ж почистити кишені безталанним простачкам, які ще мріють розбагатіти на акціях.

На всіх приїсках Австралії, доводили старателі, за ними визнавалося право розробляти розсипища. У Вікторії концесії на рудні поклади видавалися тільки через одинадцять років, і навіть після цього старателям не заборонялося шукати там розсипне. У Квінсленді концесії видавалися через два роки після заявки, якщо на цей час були вироблені всі розсипища; та коли старателі вважали, що розсипища ще не вичерпані, цей термін міг бути продовжений.

По всій Австралії діяв єдиний закон: землі, що містять золоті розсипи, можна здавати в концесію промисловцям лише після того, як розробка їх стане непосильною для старателів через велику глибину залягання, наявність грунтових вод або з інших природних причин і вимагатиме дуже великих затрат. Але тут, на наймолодших і найбагатших приїсках країни, уряд штату на догоду власникам рудників всіляко намагався урізати ці корінні права старательського населення. Старателі Заходу не бажали коритися такому безсоромному зневажанню їх невід’ємних прав, загальновизнаних по всій Австралії.

Так говорили ті, чиї інтереси репрезентувала Спілка захисту старательських прав, що готувалася вступити в боротьбу з урядом Форреста. Так говорили ті, хто відкривав ці приїски, хто ставив перші намети у далеких золотошукацьких таборах, загублених у глухому безводному краю колючих чагарників та скелястих кряжів. Це вони заклали основи золотопромисліовості країни і своєю працею покликали до життя міста серед колишньої пустелі. То невже вони дозволянь тепер жменьці іноземних спекулянтів та продажних політиканівукрасти в них те, що належить їм одвіку по праву й по закону?

Саллі уважно дослухалася, як рудокопи та старателі обговорюють з Дінні кожну зміну в становищі. Вона розуміла їхнє обурення і цілком поділяла його. Вона не могла відділяти себе від боротьби, яку вели ці люди. Ця боротьба була і її боротьбою.

Фріско висміяв її співчуття до старателів, коли одного ранку прийшов провідати її невдовзі після новорічного балу. Він був злий і ображений тим, що Саллі так віддалилась від нього за той короткий час, що минув від пам’ятної ночі на балконі. Вона поводилася з ним холодно й відчужено, задуману ним поїздку до моря навіть слухати не хотіла.