Катаріна Прічард - Буремні дев'яності

Дінні натрапив на нього, коли забрів одного разу далеко в чагарі. Кріс жив там один як палець у якійсь подобі куреня, якого він злагодив собі з старих мішків та іржавої бляхи, і в нього вже ледве трималася душа в тілі. Він порпався у відвалах на покинутих старателями ділянках і, коли добував дрібку золота, йшов у Кеноуну й міняв його на борошно, цукор та чай.

— Отак він і жив, мов пустельник, за десятки миль від людей, наодинці з своїми звірятами, коли ми з Барні напоролись на нього, — розповідав Дінні. — Ми саме знайшли розсипище поблизу озера й підчищали його. Ну, звісно, нема-нема, та й заглянеш провідати Кріса. Він приручав тварин: парочка голубів у нього була, кілька ящірок, сорокопуд, а ще оте мале страхввисько, що повзає тут по горах. Темношкірі звуть його мінгарі. Бридке, потворне, справжня тобі мара, та ще й куди не заповзе — міняє колір. Кріс привчив усіх своїх вихованців пити з однієї посудини, а страховисько, те просто лазило по ньому.

Одного разу сорокопуд налетів на страховисько і трохи не заклював його до смерті. Тоді Кріс поставив сильце, впіймав сорокопуда й вищипав йому геть усе пір’я на шиї.

«Коли побачите сорокопуда з таким ось віхтем пір’я на голові, — сказав він нам, — не майте з ним справи. То шахрай».

І підкріпив свої слова якимсь латинським висловом.

Барні гадав, що Кріс несповна розуму, ну а я вважаю, що в нього клею в голові більше, ніж у нас. Коли Барні захворів на дизентерію, та так, що вже на ногах не тримався, Кріс допоміг мені зробити ноші й віднести його в Кеноуну. А це майже п’ятдесят миль. І знову ж таки спасибі Крісу, що він не кинув мене, коли Барні помер. Я тоді був ледь не схибнувся. Саме з отого часу Кріс і припнувся до мене.

Діннина кімната завжди чекає на нього, сказала Саллі, а його товариша можна влаштувати в бараці на подвір’ї. Цей барак Саллі поставила під час хвороби Морріса, щоб розмістити там ще кількох постояльців. Таким чином під Саллиним дахом опинився Кріс Кроу. Він або невідступне ходив скрізь слідом за Дінні, або самотньо сидів на веранді, бурмочучи щось собі під ніс.

Морріс помітив, що іноді Кріс стиха нашіптує грецькі вірші, а Саллі чула, як він виголошував навіть цілі промови, звертаючись до громадян і закликаючи їх оберігати демократію. Але про себе Кріс не любив говорити, і ніхто не знав, звідки він родом і як потрапив на приїски. Дінні міг лише розповісти, що в Англії Кріс вважався радикалом і його вигнали з університету за те, що він надто вільно висловлював свої думки. Частенько, сидячи вечорами біля багаття, казав Дінні, Кріс починав міркувати вголос і сперечатися з кимось, ніби бачив перед собою своїх давніх друзів. Одного разу він навіть відрекомендував їх Дінні.

— Містер Уїльям Морріс, містер Гайндман, містер Фрідріх Енгельс, — сказав він. — А це містер Деніс Квін.

— Вельми приємно познайомитись, — відгукнувся Дінні, вклоняючись привидам, що зібрались навколо вогнища.

Події на руднику Айвенго дуже хвилювали Дінні.

— В чому там заковика, Моррі? — спитав він одразу ж, як тільки розповів про побоїще на кладовищі та познайомив з усіма Кріса.

— Хлопці пронюхали, що на території айвенгівського рудника є розсипне золото, — почав Морріс. — Намірились закілкувати ділянки під розсип і попросили управляючого показати, де пролягає жила, щоб відміряти ділянки відповідно до закону дев’яносто п’ятого року про добування золота. А Карлейл показав їм на чотири стовпи, вбиті по кутах синдикатської заявки, і сказав: «Тут усе — жила, від краю до краю в кожному напрямі». Ну, хлопці тільки взяли його на глум.

— А як же інакше! — осміхнувся Дінні. — Це наше споконвічне право — шукати розсипне золото в будь-якому місці не ближче п’ятдесяти футів від жили. А колись було й не ближче двадцяти. Пригадуєш, як пінився Арт Бейлі, коли хлопці почали довбтися навколо його жили? Скочив на коня — й щодуху до інспектора. Але Фіннерті знав своє діло. «Ну, хлопці, а ви що скажете? — питає він нас. — Двадцять футів — це буде по-чесному, як ви вважаєте?» І ми погодились, хоч потім, у дев’яносто п’ятому, цей закон відкинув нас з двадцяти на п’ятдесят.

— Карлейл не зміг показати, де пролягає жила, — вів далі Морріс, — бо в них там взагалі ніякої жили немає. Вони розробляють глибокі розсипища. Хлопці покілкували ділянки впритул до самої шахти. Один щасливець знайшов самородок на п’ятнадцять унцій вагою. Деякі старателі брали від п’ятдесяти до шістдесяти унцій за тиждень.