Катаріна Прічард - Буремні дев'яності

День у день він виходив ранком з дому і вливався в потік шахтарів, що повільно тягся в напрямі рудників. Увечері, коли на широкій курній дорозі з’являлася сумна процесія згорблених від утоми, мертвотно-блідих людей у заляпаних багном молескінових штанях та фланелевих сорочках, з чорними від диму котелками й порожніми торбинками в руках, разом з ними повертався й Морріс — такий же блідий та змучений, як усі. І кожного разу, коли пронизливий гудок з рудників сповіщав про нове нещастя, Саллі бігла до хвіртки і з тугою в серці дивилась на дорогу.

Але того дня, коли Морріса принесли додому на ношах, гудка не було. Рудокопи сказали, що просто Морріс раптово знепритомнів під час роботи. Щастя ще, стояв він не біля скату, де його могло засипати породою. Лікар з рудника вважає, що в нього серце здало і йому треба трохи відпочити. Правду кажучи, Моррі взагалі не слід би працювати під землею. Але серйозного нічого немає.

— Дрібниці, мем, не хвилюйтесь, — співчутливо й за звичкою недбало сказали рудокопи і, забравши ноші, подалися назад на рудник.

— Пробач, Саллі, мені соромно, що я така шкапа…— стогнав Морріс.

— Любий мій, хороший! — крізь сльози повторювала Саллі. — Аби лиш ти був зі мною — більше мені нічого не треба!

Саллі послала по лікаря. Лікар сказав, що Морріс, з усього видно, надто перевантажив своє серце і більше йому не можна буде займатися важкою фізичною працею. Але спокій та добрий догляд можуть досить швидко привести його серце у більш-менш нормальний стан.

Морріс злився й нарікав, що йому тижнями доводиться вилежуватись без діла. Та згодом він став помалу дибати по кімнаті, не відчуваючи, за його висловом, «гарматних пострілів у голові» й тієї страшної слабості, що звалили його тоді в забої.

У Кулгарді відбувались великі торжества з нагоди відкриття залізниці. Майже всі старателі, які перші прийшли сюди з Південного Хреста шукати золото, знову посходились до міста з найвіддаленіших закутків, щоб взяти особисту участь у святковому церемоніальному марші. Найдужче пристрасті розпалились тоді, коли з’явилися афганці з верблюдами, покритими барвистими попонами. Афганці забажали йти попереду всіх, вони рішуче відмовлялись дивитися в потилицю невірним, але святковий організаційний комітет не легко було збити з пантелику.

Попереду, граючи на волинці, виступав розпорядник свят у національному костюмі шотландського стрільця. За ним — на дрогах, запряжених строкате й пишно убраними кіньми, — їхали перші старателі приїску: Дінні, Олф, Сем Маллет, Тупе Кайло, Білл Єгосафат, Джонс Крупинка та деякі інші. Далі йшли духовий оркестр та пожежна команда, а за ними — мер міста та члени міської управи. Його превосходительство сера Джеральда Сміта, губернатора штату, та депутатів парламенту супроводжував чималий кавалерійський ескорт. Похмурі, незадоволені афганці в широких білих бурнусах йшли поруч своїх верблюдів, а кілька жалюгідних, зодягнених у лахміття тубільців плентались у самому хвості.

Кулгарді веселився цілий тиждень; повсюди майоріли прапори і безліч маленьких прапорців найрізноманітніших кольорів та відтінків. Спортивні змагання, урочистий обід, незліченні розваги та бал складали святкову програму.

— Ну, братця, ніколи такого я ще не бачив! — вигукнув Дінні, розповідаючи про свято Моррісу та Саллі. — Нас сіло за обід одразу душ п’ятсот під довжелезним навісом, поставленим спеціально заради такої нагоди. Мер сам казав мені, що свято обійшлося Кулгарді п’ять тисяч фунтів стерлінгів. Брати Уїлкі, що будували залізницю, викинули тисячу фунтів лише на шампанське. Та що їм це! Вони лопатами гребли гроші, коли уклали контракт.

Тепер уже Хеннан готувався до урочистого дня, коли залізниця з’єднає його з Кулгарді. Щоб не осоромитися перед кулгардійцями, було вирішено також витратити не менше п’яти тисяч фунтів стерлінгів на свята. З появою залізниці Хеннан повинен був змінити свою стару назву на нову — Калгурлі. Вже велась підготовка до церемоніального маршу, бенкету, балу, спортивних змагань, кінських та верблюдячих верхогонів, козячих перегонів та безлічі інших розваг для старих і малих.

Залізниця була запорукою дальшого розквіту цих двох приїскових міст. Вона, мала забезпечити будівельними матеріалами та машинним обладнанням рудники, їжею та водою — населення, що зростало не щодня, а щогодини. Кожен вірив, що тепер приїски не будуть відірвані від широкого світу, що залізниця принесе сюди всі блага сучасної цивілізації. Відкриття залізниці хеннанці зустріли з величезним захопленням.