Катаріна Прічард - Буремні дев'яності

Як тільки в будинкові був наведений деякий порядок, Саллі здала три кімнати молодим рудокопам, що працювали на рудниках Мідас та Великий Боулдер. Їх привів Дінні, відрекомендувавши як скромних, спокійних хлопців, що вчасно платитимуть за пансіон і не завдаватимуть місіс Гауг зайвого клопоту. Звичайно, їй доведеться прати на них і давати їм з собою сніданки, як роблять усі хазяйки пансіонів. Та Саллі це не лякало — те ж саме вона робила в Південному Хресті, вона тільки раділа, що в новому пансіоні почне вирувати життя.

Дінні вже не терпілося знову податись на розвідку. Він, за його запевненнями, ніколи не міг довго всидіти в місті. А що твориться зараз в Хеннані — скрізь метушня, штовханина, в трактирах не протовпишся до стойки, вулиці аж кишать якимсь зайшлим незнайомим людом… Ні, ні, це не для нього. Йому смакує інше: дикі простори, що тягнуться ген аж за обрій, вперта азартна гонитва за золотом там, де його ще ніхто не знаходив, довгі дні самотності й тиші, дружні вечірні розмови біля табірних вогнищ, зоряне небо над головою — і жодних турбот.

Барні Джіпсу кортіло спробувати щастя на південному сході, в місцях, про які він чув від одного тубільця; Дінні нав’ючив своїх верблюдів і в парі з Джіпсом вирушив у путь.

Він намагався умовити й Морріса пристати до них, але Морріс сказав:

— Я наймусь на роботу, Дінні, на будь-яку роботу за будь-яку платню, але шукати золото більше не піду.

«Що ж, це буває, коли людина набереться в дорозі такого лиха, як Морріс», — подумав Дінні.

Та коли Дінні поїхав, а теслювати вже не було потреби, Морріс занудьгував. Він знову став ходити по рудниках та в селище шукати заробітку. На молодих хлопців — чорноробів, вибійників, механіків — попит був дуже великий, але підтоптаній людині без певної кваліфікації влаштуватися на роботу було не так легко.

Іноді в неділю Олф та Лора заїздили по Гаугів і брали їх на прогулянку до Солоного озера. Поки Олф та Морріс стріляли над тихою заводдю диких качок, Лора та Саллі, простеливши під деревом плед, сідали в холодку й заводили довгу розмову про своїх дітей.

Стояла чудова пора року, все дихало миром та спокоєм. Барвисті килими польових квітів лежали навколо них; Саллі та Лора збирали рожеві безсмертники, блакитні та жовті квіти, схожі на зірочки на довгих стебельцях, білопінну, немов скипілу, хріницю. Високі кущі стояли обсипані рожево-ліловим та білим цвітом, що лив у повітря ніжні, терпкі пахощі; понад шляхом, мов розкидані кимось шовкові шалі, червоніла щириця; золотисті чашечки пишних заростей касії були повні по вінця п’янкого аромату.

Та невдовзі квіти зів’яли, трава пожовкла, над низиною знов загуляли-завіяли пилові бурі. Починалося літо; обидві жінки добре знали, що воно їм несе. Лора вже відлучила Еме, й на козячому молоці дівчинка не розвивалася так добре, як раніше: вона худла, робилась вередливою і неспокійною. Лора знову збиралася на південь на ціле літо і кликала з собою Саллі.

Та Саллі знала, що їй про це навіть мріяти годі. Пансіон повинен давати прибутки, а Дінні одержувати свою оренду. Багато речей для свого закладу вона взяла в борг. Підлога була встелена лінолеумом, у шафах виблискував новий посуд та різне кухонне начиння. Саллі з Моррісом спали тепер на справжніх ліжках, а в кімнатах постояльців стояли нові тапчани, застелені простирадлами й ковдрами. Деякі з цих речей Саллі купила в селищі, інші їй привезли з Південного Хреста, і все це забрало безліч грошей. Саллі потроху сплачувала борги, але головним своїм обов’язком вважала розквитатися з Дінні.

Морріс був дуже задоволений новим житлом, тим відносним комфортом, що був у їхньому домі, але постояльці дратували його, і він всіляко намагався уникати їх.

— Коли я знайду пристойну роботу, — невдоволено бурчав він, — ми житимемо самі. Це просто понад мої сили — бачити, як ти надсаджуєшся заради якихось мужлаїв.

— Але мені з ними не так уже й багато клопоту, — заперечувала Саллі, — і принаймні тепер у нас є шматок хліба та дах над головою.

Останнім часом Морріс був дуже ніжний і уважний до неї. Здавалось, ніби він хоче винагородити її за ті місяці мовчання та байдужості, до її долі, коли, охоплений золотою гарячкою, він гасав десь на півночі в марних пошуках золота. Тепер він змінився до невпізнання. Ніби щось у ньому вмерло. А вмерла, мабуть, сама надія розбагатіти коли-небудь на старательстві, про що він мріяв раніше. Тепер він навіть не згадував про золото й про те, що він зробить, якщо йому всміхнеться щастя.