Катаріна Прічард - Буремні дев'яності

Дінні гірко усміхнувся.

— Може, подібні жарти й недоречні. Та знаєте, мем, в такий тяжкий час, як зараз, не гріх іноді й посміятись.

— Я, бачите, також сміюся, містер Квін, — сказала Саллі.

— А вам би теж не завадило поїхати на узбережжя, мем, — сказав раптом Дінні.

Саллі відчула, як кров гарячою хвилею приливає їй до обличчя.

— Мені? — здивовано перепитала вона. Чи не думає Дінні, що вона теж вагітна? — Я тільки недавно оговталась після хвороби, — мовила вона спроквола, — і зараз у мене роботи й роботи. От коли повернеться Морріс, він уже, напевне, влаштує, щоб я могла кудись поїхати відпочити.

— Краще б не відкладати. — Дінні був явно чимось стурбований. — Поштар розповідав мені, що на перегоні від Бураббіна до Рінс-Соук коні здихають на дорогах. З водою дуже погано, і схоже, що буде ще гірше. Про гроші ви не турбуйтеся, мем. Ми з Олфом візьмемо це на себе, а Моррі потім розрахується з нами.

«То вони й справді вирішили, що я вагітна!» — ахнула в думці Саллі.

— Ні, ні! — вигукнула вона, відчуваючи водночас і збентеження, і якусь невимовну радість. — Я нікуди не можу їхати, поки не повернеться Морріс. Але я вдячна, дуже вдячна обом вам за вашу турботу.

— А як поживає Марі, мадам Робійяр? — помовчавши, спитала Саллі. — Ви давно її бачили?

— Роббі я бачив цими днями, — сказав Дінні. — Недавно померла його мати в Англії, старий приїхав сюди — тепер житиме з сином. Роббі казав, що вони також думають перебратися в Хеннан.

— От було б добре! — вигукнула Саллі. — Хеннан для мене стане зовсім іншим, коли сюди приїдуть Марі та Лора.

Олф та Дінні посиділи ще трохи, розповідаючи Саллі про все, що сталось за цей час в Кулгарді. Була велика пожежа, згорів цілий квартал, боялись, що від містечка нічого не залишиться. Халупи з парусини та старих корабельних дощок палали, мов сірникові коробки. Полум’я шугало високо в небо, і, кажуть, заграву було видно за багато миль. Поштову контору ледве врятували. Гасити пожежу позбігалися люди з усіх таборів, навіть тубільці й афганці.

Готелю Фогарті також загрожувала небезпека. Сараї на подвір’ї згоріли. Білл та місіс Фогарті, мов демони, змагалися з вогнем, аби врятувати готель. І тільки завдяки тому, що будівля була з гофрованого заліза, її пощастило відстояти. А редакція газети й один з банків згоріли дотла.

Олф дякував богові за те, що Лора виїхала диліжансом за кілька днів до пожежі. Зараз вона живе на фермі поблизу Гілдфорда і в кожному листі пише, які добрі до неї його друзі і яка чудова в них ферма.

Олф витяг з кишені пачку листів і став читати ті місця, де Лора писала про квітучі фруктові дерева та про зелені лужки, вкриті такою свіжою травою, що її хочеться їсти. Лора п’є дуже багато молока і їсть апельсини, коли їй тільки захочеться. Цілими днями вона шиє сорочечки та плете з вовни крихітні шапочку й панчішки. Іноді ходить до річки погуляти й нарвати квітів. Яке це чарівне видовище — отак багато води, прозоро-сріблястої, що тихо плине поміж зелених лугів! А повітря — свіже-свіже, так і вливає в тебе сили, і здається, що молодієш з кожним днем…— одне слово, Лора почуває себе чудово. «Коли б ще ти був зі мною, любий, які б ми були щасливі…»

Олф зітхнув і сховав листи в кишеню.

— Така досада, що я не можу поїхати до Лори зараз, коли я їй особливо потрібен, — сказав він. — Та нічого не вдієш, доводиться сидіти тут: треба збити грошей для неї і для малого.

— Не сумуй, Олфе, — підбадьорливо мовив Дінні. — Ми все владнаємо. Ти працюватимеш на руднику, а я подамся на розвідку, щоб, крім твого заробітку, була дещиця про всяк випадок.

Коли вони пішли, Саллі відкинулась на спинку крісла і довго дивилась у величезну бездонну чашу неба. Рожевий відблиск вечірньої заграви повільно згасав за темніючими деревами. Останні промені догоряли на пошарпаних, прибитих пилюкою наметах, на купах відвалу та довгоногих копрах, що бовваніли на схилах гірського кряжа.

Але для Саллі і та заграва, і золоте мерехтіння зірок у лілувато-зеленому вечірньому небі говорили тільки про одне: завтра знову буде жаркий день — сліпуче сонце і понад сто градусів у затінку. А затінку так мало! Тільки ріденьке чорне мереживо, що його відкидають на землю рахітичні тонкі деревця, та плями тіні під її повіткою. Здалеку до Саллі долинав табірний гамір: п’яні чоловічі голоси, пісня з боку дороги, вигуки гравців у ту-ап.

Саллі охопило якесь дивне, не знане досі хвилювання, — вона відчувала і страх, і бентежливу радість. Невже правда оте, на що натякав Дінні? Який сором, що вона ні про що не здогадувалась, поки Дінні не наштовхнув її на цю думку!