Ярослав Гашек: Пригоди бравого вояки Швейка

З другого кінця під’їхав командир батальйону і скликав усіх офіцерів на нараду, а потім прибіг блідий, як смерть, оберлейтенант Мацек — чех аж до самих кісток, хоч і розмовляв тільки по-німецьки — і говорить, що далі їхати не можна, бо залізнична колія висаджена в повітря, серби вночі перебралися через ріку і зараз підходять з лівого флангу. Але це ще далеко від нас. Ми, буцімто, дістанемо підмогу і розтрощимо їх вщент. Але коли дійде до справи, щоб ніхто, борони Боже, не здавався в полон, бо серби полоненим відрізають вуха, носи, виколюють очі, а на те, що поблизу рветься шрапнель, не треба звертати уваги, бо це, мовляв, пристрілюється наша артилерія. Раптом десь за горою відізвалося — тататататататата. А це, каже, пристрілюються наші кулемети. Потім з лівого боку загуркотіла канонада, це ми почули вперше і попадали на животи. Над нами перелетіло кілька снарядів і запалили вокзал, з правого боку над головами засвистіли кулі, а вдалині було чути залпи і кулеметну тріскотняву. Оберлейтенант Мацек наказав розібрати піраміди і наладувати гвинтівки. До нього підійшов черговий і повідомив, що це неможливо, бо у нас із собою зовсім немає набоїв. Адже панові оберлейтенанту відомо, що ми повинні були дістати їх аж на дальшому етапі перед позиціями. Поїзд із амуніцією їхав попереду нас і, дуже можливо, потрапив до рук сербів. Оберлейтенант Мацек стояв з хвилину як задерев’янілий, а потім наказав: «Bajonett auf!» [2] Примкнути багнети! (нім.). , сам не знаючи для чого; мабуть, просто з розпачу, аби хоч щось діялося. Так ми стояли досить довго, напоготові, потім знову полізли на шпали, бо з’явився якийсь літак і унтери заверещали: «Alles decken, decken» [3] Всім сховатися! (нім.). . Згодом виявилося, що це був наш літак і його наша артилерія помилково підстрелила. Ми знову підвелися, а наказу нема і нема, отож стоїмо собі «вільно», раптом дивимось — жене до нас якийсь кавалерист і ще здалеку гукає: «Wo ist Batalionskommando?» [4] Де командування батальйону? (нім.). Командир батальйону виїхав йому назустріч. Кавалерист ткнув йому якийсь папір у руки і знову погнав праворуч, а командир батальйону, як дочитав його, так неначе відразу ж із глузду з’їхав.

Вихопив шаблю і пре просто на нас: «Alles zurück, alles zurück! Direktion Mulde, einzeln abfallen!» [5] Всі назад, всі назад. Напрям на видолинок, по одному (нім.).

І тут почалося. З усіх боків, немовби чекаючи на це, по нас відкрили пальбу. Зліва від колії було кукурудзяне поле, ось на ньому і закрутилася завірюха. Ми повзли навкарачки у видолинок, наплічники покидали на цих проклятих шпалах. Оберлейтенант Мацек дістав кулю в голову, не встиг навіть і писнути. Поки ми добігли до улоговини, багато наших було вбито або поранено. Ми їх там залишили, а самі бігли аж до вечора. А навкруги все неначе виметене. Це наші вояки ще до нашої появи так постаралися. Єдине, що ми побачили, це розграбований обоз. Нарешті ми прибігли на станцію, де дістали новий наказ: сідати по вагонах і їхати назад до штабу. Але цього ми вже не могли виконати, бо увесь штаб напередодні потрапив у полон. Про це ми довідалися ще вранці. І залишилися ми, як ті сироти, ніхто про нас нічого й знати не хотів. Отже, прилучили нас до 73-го полку, щоб зручніше було відступати. На це ми погодилися з великою радістю. Але спершу нам довелося марширувати майже цілий день, аж поки наздогнали 73-й полк. Потім…

Його вже ніхто не слухав, бо Швейк з Ванєком грали в «довгий мар’яж», кухар-окультист з офіцерської кухні писав докладного листа своїй жінці, яка під час його відсутності почала видавати новий теософський часопис. Балоун дрімав на лавці, і телефоністові Ходоунському не залишилося нічого іншого, тільки повторювати: «Так, цього не забуду…»

Він підвівся і пішов асистувати картярам.

— Ти б мені хоч люльку запалив, — сказав Швейк дружньо до Ходоунського, — коли вже вирішив асистувати. «Довгий мар’яж» куди важливіша річ, ніж ця війна і ніж ваша проклята пригода на сербському кордоні. Ну й пальнув я дурницю тут, хоч сам собі по морді дай. І чого було не почекати ще хвильку з тим королем, а тепер би я витягнув валета. Ну й дурень же я.

Кухар-окультист тим часом закінчив свого листа і перечитував його, явно вдоволений, як він його гарно склав, спритно обійшовши військову цензуру.

«Дорога жінко!

Коли одержиш ці рядки, я буду вже кілька днів знаходитися у поїзді, бо ми вирушаємо на фронт. Це мене не дуже радує, бо в поїзді мушу сидіти, склавши руки. Яка кому з мене користь, коли в нашій офіцерській кухні не вариться, а їжу ми дістаємо на станціях. Я так радо був би приготував для наших панів офіцерів під час переїзду через Угорщину сеґединський ґуляш, але нічого не вдієш. Можливо, коли приїдемо вже до Галичини, я буду мати нагоду приготувати справжню галицьку «шулю» — тушену гуску, начинену кашею або рисом. Повір, дорога Геленко, я докладаю всіх сил і уміння, щоб нашим панам офіцерам, які так трудяться і мають стільки турбот, вичаклувати щось приємне.