Рано чи пізно їх не мине куля або шибениця.
Обов’язок кожного чеського солдата, який ще не втратив почуття честі, — повідомити свого командира про такого мерзотника, підбурювача і зрадника.
Хто цього не зробить, той сам зрадник і негідник.
Цей наказ прочитати всім солдатам чеських полків.
Цісарсько-королівський двадцять восьмий полк наказом нашого монарха вже викреслено із складу армії, і всі полонені дезертири з цього полку заплатять кров’ю за свою тяжку провину.
Ерцгерцоґ Йосиф Фердинанд».
— Так, так. Не дуже то вони поспішали нам його прочитати, — сказав Швейк Ванєкові, — мене просто дивує, що цей наказ нам оголосили лише тепер, хоч його найясніший цісар видав ще 17 квітня. Це виглядає так, немовби з якогось приводу нам навмисне його не хотіли прочитати. Був би я найяснішим цісарем, я б їм показав, як мене затирати та нехтувати мною. Якщо наказ виданий 17 квітня, то 17 його мусять і прочитати у всіх полках, нехай хоч би каміння з неба падало.
У другому кутку вагону напроти Ванєка сидів кухар-окультист з офіцерської кухні і щось писав. Поруч нього примостилися денщик надпоручника Лукаша, бородатий велетень Балоун, і телефоніст Ходоунський, прикомандирований до одинадцятої маршової. Балоун ремиґав партику солдатського хліба і перелякано пояснював телефоністові Ходоунському, що, мовляв, не його вина, якщо у цій тисняві при посадці він не міг продертися у штабний вагон до свого надпоручника.
Ходоунський залякував Балоуна, що тепер, мовляв, жартам кінець і його за це чекає куля.
— Час вже покласти кінець цим мукам, — нарікав Балоун. — Я вже раз мало не загинув на маневрах біля Вотіц. Ми тоді майже конали від голоду і спраги, і коли до нас приїхав батальйонний ад’ютант, я вигукнув: «Дайте нам води і хліба!» Той обернув у мій бік коня і сказав, що на війні він би наказав мене за це розстріляти. Але зараз велить лише замкнути до гарнізонної тюрми. Та мені здорово пощастило. Коли він їхав з повідомленням для штабу, його кінь по дорозі сполошився, і ад’ютант, впавши з коня, скрутив собі, хвала Богові, в’язи.
Балоун важко зітхнув і поперхнувся хлібом. Відкашлявшись, він жадібно подивився на два саквояжі надпоручника Лукаша, які були під його опікою.
— Панове офіцери, — промовив він меланхолійно, — дістали печінкові консерви і угорську ковбасу. От, коли б хоч шматочок.
При цьому він жадібно дивився на саквояжі свого надпоручника, немов всіма покинутий голодний песик, що сидить біля дверей ковбасні, вдихаючи запах вареної шинки.
— Не зашкодило б, — сказав Ходоунський, — якщо б нас десь зустріли добрим обідом. Де ті часи, коли ми на початку війни їхали до Сербії і на кожній станції обжиралися по саме нікуди. Ох, як нас тоді частували. З гусячих лапок ми вирізали кубики і грали ними «у вівці» на плитки шоколаду. В Хорватії в Осієку {4} 4 Осієк — місто на сході Хорватії.
двоє панів від спілки ветеранів принесли нам до вагона великий казан із печеною зайчатиною, цього ми вже не витримали і вилили їм усе те на голову. По дорозі ми нічого іншого не робили, а тільки блювали з вагонів. Капрал Матейка так напхав свій кендюх, що ми мусили покласти йому на живіт дошку і гоцати по ній, як це роблять, коли натоптують капусту. Тільки від цього бідоласі й полегшало, як поперло з нього і згори, і знизу. А коли ми їхали Угорщиною, то нам на кожній станції кидали до вагонів смажених курей, але ми виїдали з них лише мозочки. В Капошварі {5} 5 Капошвар — місто в південно-західній Угорщині.
мадяри кидали нам до вагонів цілі кавалки туш печених свиней. Один з наших добряче дістав свинячим рилом по черепі. Він потім гнав того добродія дарителя ременем аж через три колії. Зате в Боснії нам і води не дали. Але до Боснії, хоч це було й заборонено, ми мали різних горілок — хоч залийся, а вина — потоки. Пригадую, на одній станції якісь пані і панночки частували нас пивом, а ми їм у ті їхнії дзбани надзюрили. Ото була потіха, як вони сипонули від вагона.
Ми всю дорогу були немов очманілі. Я неспроможний був навіть червового туза розпізнати. Аж раптом зовсім несподівано наказ: всім негайно з вагонів. Ми навіть у карти не дограли. Якийсь капрал, я вже не пам’ятаю його ім’я, горлав на своїх людей, аби вони заспівали: «Und die Serben müssen sehen, daß wir Österreicher Sieger, Sieger sind» [1] Серби повинні побачити, що ми, австрійці, переможці (нім.).
.
Але хтось так садонув його під зад ногою, що він аж покотився по рейках. Раптом знову команда: поставити гвинтівки в піраміди, а поїзд зараз же обернувся і порожняком поїхав назад. Та в цьому гармидері, як це звичайно буває, відвіз наші харчі, видані нам на два дні. А тут близенько, ну як звідси ген до тамтих дерев, уже почала рватися шрапнель.
Читать дальше