Iван Нечуй-Левицький - Кайдашева сiм

Лаврiн усе думав, що Мелашка от-от прийде додому, а вона не приходила. З Києва вертались прочани й розказували багато дива, як буває мiж прочанами. Одна баба розказувала, що сама чула од людей, а тi люди казали, що нiби на свої очi бачили, як у Лаврi ходив якийсь чоловiк, у котрого руки приросли до материних кiс. Так той син з матiр'ю й ходять по всiх київських церквах та монастирях та просять, щоб їм господь простив грiх. Друга баба принесла з Києва звiстку, що якась молода молодиця ходила в Києвi по Лаврi та по печерах та все кричала не своїм голосом. Люди говорили, нiби її прокляв батько, прокляла мати, прокляв увесь рiд, i вона з того часу ходить у Києвi по монастирях в однiй сорочцi, боса й простоволоса, блiда, як смерть, нiчого не їсть, не п'є й не говорить та все просить бога журавлиним та совиним голосом, то нявкає, як кiшка, то реве, як товаряка. Всi Кайдашi стояли кругом баби, посхилявши голови, i тiльки важко зiтхали. Кайдашисi здалося, що та молодиця була Мелашка. Вона боялась, що її проклiн побив Мелашку, як лиха година, почутила свою провину i тiльки плакала мовчки.

Через кiлька день через Семигори йшли з Києва люди й розказували, що коло Києва в бору знайшли вбиту молодицю. Та чутка полетiла по селi. Баба Параска принесла ту звiстку до Кайдашiв. Кайдашиха дуже стривожилась. Її серце пом'якшало, i вона дуже жалкувала за тим, що недобре обходилась з своєю невiсткою.

Тим часом чутка про Мелашку пiшла по близьких селах, дiйшла до Бiєвцiв. В Бiєвцях скрiзь говорили i про сина, що прирiс руками до материних кiс, i за молодицю, прокляту родом, i про вбиту жiнку в бору. Мелашчин батько та мати побiгли в Семигори до Кайдаша. Вони довiдались, що Мелашка й справдi пропала десь у Києвi.

Бiдна Балашиха голосила; Балаш i собi плакав;

Кайдашиха ридала, бо почувала свою провину; Лаврiн стояв коло порога й собi плакав. Карпо з Мотрею, забувши про колотнечу з матiр'ю, i собi ввiйшли в хату i сумно дибились, пiдперши руками голови. В хатi неначе лежала на лавi мертва Мелашка, i вся рiдня зiйшлась на її похорон.

- Боже мiй милостивий! - голосила Мелашчина мати. - Якби Мелашка вмерла дома, менi не було б так жалко; я б знала, що вона вмерла; я б її оплакала по-людськiй, а то, може, її тiло звiрi рознесли по лiсi. А все, свахо, через вас. Чи то раз Мелашка приходила до мене та заливалась слiзьми?

Кайдашиха втерла сльози рукавом i терпiла не менше од Балашихи. Несподiване горе впало на неї, неначе камiнь з неба. Довго плакали та сумували Кайдашi й Балашi. Кайдашиха, Балашиха та Лаврiн постановили йти до Києва та шукать Мелашки. Балашиха вернулась на час у Бiєвцi, щоб тiльки забрать на дорогу одежу та харч, i вони втрьох зараз-таки того дня пiшли до Києва.

Тим часом Мелашка служила в Києвi в проскурницi. Вона прожила перший тиждень тихо, спокiйно, як у бога за дверима. Робота в проскурницi була неважка пiсля важкої роботи в свекрухи. Харч була добра. Сама проскурниця була добра женщина, не лаяла, не гризла Мелашки з ранку до вечора, як гризла свекруха. Перший тиждень Мелашка одпочивала. Але другого тижня, пiсля провiд, Мелашка почала нудитися за Лаврiном. Вона виробляла проскури, а її думки лiтали в Семигорах коло милого. От їй здається, що вона стоїть з Лаврiном у садку пiд черешнею, розмовляє з ним, дивиться йому в очi. Лаврiн докоряє її за те, що вiн любив її, як свою душу, жалував її, як мати дитину, а вона покинула його. От вона примiчає в його очах сльози: сльози виступили з його синiх очей i полились по рум'яних щоках на траву…

Мелашка одразу заплакала так, що сльози полились з її очей рiчкою на стiл. Вона ледве встигла перехопити їх рукавом.

- Чого ти, Мелашко, плачеш? - спитала проскурниця. - Чи жаль тобi села, чи матерi, чи чоловiка?

- Не жаль менi нi села, нi роду, жаль менi тiльки чоловiка. Мабуть, вiн за мною побивається, коли одразу так залило мою душу сльозами.

- То вернись додому, коли тобi за ним жалко, - говорила проскурниця.

- Не вернуся, матушко, менi здається, що треба вертатися в пекло, як тiльки я згадаю про свекра та свекруху.

- Якби менi прикликать сюди Лаврiна, я б до смертi не вернулась в Семигори, - згодом сказала Мелашка. Вона посаджала в пiч проскури, вийшла в двiр i стала на воротях. Ворота виходили в цвинтар; через їх було видно високi стовпи церкви з широкими залiзними схiдцями. На схiдцях сидiли i стояли прочани. В церквi правили вечерню. Мелашка обвела очима прочан i вглядiла семиторських молодиць. Вона так зрадiла, що крикнула й хотiла побiгти до їх розпитать про Лаврiна, але схаменулась i оступилась за браму. Вона дивилась з-за брами на своїх людей i неначе побачила Лаврiна та рiдну матiр.