Iван Нечуй-Левицький - Кайдашева сiм

- А я ж тобi велiв iти косити ячмiнь?

- Постоїть до завтра, не де дiнеться, не втече.

- Ти ж знаєш, що ячмiнь зовсiм стиглий: зараз висиплеться.

- Ячмiнь ще не зовсiм стиглий, ще два або три днi постоїть, - обiзвався Лаврiн. - Гей, перiстий! Ший ставай! - крикнув вiн на вола.

- Iди в поле косити, кажу тобi! Як треба буде до млина, то я сам поїду.

- I я дорогу знайду. Iдiть, тату, в повiтку та майструйте коло воза.

Син не слухав батька.

Старий Кайдаш плюнув i пiшов у повiтку, а Лаврiн почав запрягать воли.

"Заженуть мене синки швидко на пiч", - думав старий Кайдаш, майструючи в повiтцi.

Другого дня Лаврiн узяв косу i пiшов з Мелашкою та з матiр'ю до ячменю. Батько мовчав та тiльки поглядав на Лаврiна.

- Чи це йдеш на поле, не питаючись мене? - спитав Лаврiна батько.

- А хiба ж Карпо вас питається, як iде на поле? А чим же я гiрший од Карпа? - обiзвався Лаврiн, кинувши косу й перевесла на плечi.

- А як прийдеться платить подушне та за землю, то й тодi мене не спитаєшся? - спитав Кайдаш.

- Ви берете грошi в свої руки, то ви й платiть. Давайте менi грошi до рук, то й я буду платить, - сказав Лаврiн.

- Може, ти хочеш, щоб я й тобi видiлив твою частку поля, як Карповi?

- Нащо? Ваша частка - i моя частка; ви сьогоднi господар, а я завтра, - сказав Лаврiн.

- Добре поважаєш старого батька! Покарає тебе господь за мене, а як не тебе, то твоїх дiтей, - сказав батько.

- Не питай старого, а питай бувалого, - сказав Лаврiн. - Карали ви Мотрю, карали вже й Мелашку i без господа; буде з нас тiєї кари.

З того часу Лаврiн загарбав хазяйство в свої руки. Батько мусив мовчати i рiдко коли вмикувався в хазяйство. Вiн бiльше майстрував, заробляв грошi, постiв усi п'ятницi та з горя, сливе, щодня вертався ввечерi додому з шинку п'яний. Його голова стала сива, аж бiла, тiльки брови чорнiли на широкому блiдому лицi та темнi очi блищали, неначе в ямках, глибоко позападавши пiд бровами.

Раз у спасiвку старий Кайдаш пiшов в суботу на вечерню. Сонце стояло над лiсом. Церква була порожня. В бабинцi стояла одним одна баба. Кайдаш став навколiшки i бив поклони. Дяк спiвав жалiбну церковну пiсню. Коли це чує Кайдаш, щось потягує тоненьким голосом за дяком. Голос лився, як срiбло, десь зверху. Вiн пiдвiв очi й глянув на iконостас. Зверху на iконостасi стояв чималий золотий хрест з терновим вiнком на перехрестi, а по боках коло хреста стояли навколiшки два позолоченi янголи. Кайдаш глянув на янголiв, вони розтулювали роти i спiвали разом з дяком тоненькими голосами. Кайдаш стривожився й одвiв очi. Глянув вiн на намiснi образи, i вони спiвають, а разом з ними спiвають усi образи в церквi… Кайдаш перелякався i став на ноги. Слухає вiн i дивується. Кайдаш повертав головою на всi боки, всi образи спiвали. Дивиться вiн на образ Варвари. Варвара заворушила пальцями, повернула очима; на їй убрання замаяло. На образi Параскеви П'ятницi - з розкiшними, розпущеними по плечах кiсьми, з квiтками на головi - квiтки на головi затрусились, неначе од вiтру. Параскева П'ятниця повернула очима на його, мов жива.

Кайдаш злякався i вийшов з церкви. У притворi на стiнi висiв здоровий образ страшного суду. Кайдаш глянув на його скоса; на образi внизу була намальована в пеклi здорова коняча голова з бiлими гострими зубами; та голова засмiялась до його. Полум'я в її ротi загойдалось, мов свiчка од вiтру. Невеличкi постатi грiшникiв та чортiв в зубах заворушились, мов комашня. Маленькi хвостатi та рогатi чортики висолопили до його язики.

Кайдаш перелякався, одвiв очi од страшної картини i вийшов надвiр. Вiн сiв на схiдцях i схилив голову. Надворi було тихо, як у хатi. Сонце стояло низько над самим лiсом i пронизувало свiтом верхи лiсу, зеленi, як трава на степу. Над лiсом од сонця тяглися неначе довгi стьожки та стрiчки, витканi з свiтла й золота. На заходi стояла одним одна хмарка на чистому небi, вся золота, з червоними краями.

Смутне Кайдашеве блiде лице освiтилося рожевим свiтом, наче лице в мерця. Вiн пiдвiв блискучi очi, глянув на лiс i побачив, що над самим шпилем, серед лiсу, на хмарцi стояв чоловiк, прозорий, як туман, i неначе кивав рукою до його, нiби кликав.

Кайдаш встав i пiшов з гори. Вiн зiйшов вниз, пiшов далi шляхом, а те диво на хмарi одсунулось од його ще далi за лiс. Вiй вийшов на гору за село. З гори було видно широку долину, обставлену горами, вкритими лiсом; в долинi блищала Рось.

Кайдаш пiшов на греблю, не знаючи для чого. Колеса в млинi крутились, вода шумiла й розливала голосний гук по долинi. Коло млина стояли вози, вештались люди. Проз Кайдаша проїхав чоловiк возом, а далi пролетiв пан на баских конях i трохи не зачепив його колесом.