Iван Нечуй-Левицький - Кайдашева сiм

Вже сiли за обiд, а хата була незаметена.

- Чом це ти, Мотре, хати й досi не замела? - сказала Кайдашиха. - Чи ти хочеш, щоб з нас люди смiялись?

Мотря натомилась коло роботи, її взяла злiсть. Вона вилила з ночовок у помийницю луг i так кинула ночовки на ослiн, що вони посковзнулись i полетiли на землю.

- Легеньку руку маєш! Легенько ставиш, невiстко! - крикнула Кайдашиха на Мотрю. - Однi ночви маємо, а ти й тi розбий.

- Як розiб' ю, то купите другi, - одрубала Мотря.

Кайдашиха побачила, що невiстка сердиться на неї. Її саму взяла злiсть.

Настав вечiр, а в хатi було смiття трохи не по кiсточки. Кайдашиха стала й собi оджимать сорочки, а хати не замела.

- Чому це у вас i досi хата не метена? - спитав Карпо, увiйшовши в хату.

- Бо твою жiнку сьогоднi перелоги напали, - сказала вже сердито Кайдашиха.

- Не знаю, кого напали перелоги, - ледве обiзвалась Мотря й так скрутила сорочку в руках, що вона чвакнула, нiби закричала, а бризки хлюпнули Кайдашисi в очi.

- Якого це ти нечистого так ляпаєш? Ще мало смiття в хатi, то нехай буде грязь, - крикнула Кайдашиха. - Чом ти своїй жiнцi нiчого не скажеш? - сказала Кайдашиха до Карпа. - Хiба ти не бачиш, що вона мене не слухає та дiла не робить.

- А це хiба ж не дiло? Не в пiжмурки ж граю, - крикнула й собi Мотря.

- Чому ти, Мотре, i досi не замела хати? - промовив Карпо до жiнки.

- Не замела, бо гуляю од самої пiвночi. Ось уже й рук i нiг не чую, так натанцювалась, - промовила Мотря.

- Та чого це ти кричиш, як на батька! - крикнула Кайдашиха. - Менi вух не позакладало: чую.

- Я на батька не кричала нiколи, а в вас мусиш кричать, коли робиш на всю сiм'ю сама.

- А хiба ж ти робиш сама? - спитала Кайдашиха.

- А хто ж менi помагає, коли хата й досi не заметена, - крикнула Мотря.

- Чого це ти, Мотре, кричиш на матiр? Мати тебе не наводить на злий розум, а на добрий, - обiзвався Карпо.

Мала розум, а в вас, мабуть, оце загубила, - сказала через зуби Мотря. Вона оджимала так здорово, що аж намисто бряжчало i дукачi коливались.

Мотря поскладала плаття на коромисло й пiшла прати на ставок. В хатi стало тихо. Кайдашиха взяла вiник i вимела хату й сiни.

- Ти, Карпе, не потурай своїй жiнцi, а то вона мене не слухає, ще й лає. Вона мене зовсiм не має за матiр. Що з того, що вона робоча, коли хата три днi стоїть неметена?

- Не три днi-бо, а тiльки один день, - сказав Карпо.

- Так, сину, так! Держи руку за жiнкою, а матерi не можна буде далi в своїй хатi й слова промовити. Мотря молода, то нехай робить, а я вже стара, пiдтопталась. Менi можна й одпочити. А ти жiнцi не потурай, бо вона й над тобою далi коверзуватиме.

Карпо узяв шапку та мерщiй з хати. Йому було жаль жiнки, жаль i матерi.

Поки Мотря прала сорочки, Кайдашиха затопила в печi й приставила вечерю. Вже смерком прийшла Мотря з сорочками й склала їх на лавi. По хатi пiшов холод та вогкiсть. Свекруха поралась коло печi мовчки. Невiстка достала з полицi хлiб та сiль i сiла полуднувать. Вона кинула оком на дiл: хата була заметена.

"Не буде моя невiстка покiрна та слухняна, - думала Кайдашиха, стоячи коло печi, - не одпочину я на старiсть од роботи". I Кайдашиха важко зiтхнула. Мотря зрозумiла те важке зiтхання наче докiр собi.

Чоловiки посходились у хату й сiли за стiл. Мотря кинулась насипать галушки в миску.

- Геть! - крикнула Кайдашиха. - Сама зумiю насипать. Не ти напартолила. Сiдай та запихайся! Мотря одiйшла набiк, згорнула руки й собi зiтхнула.

- Чого це ви гризетесь? - обiзвався старий Кайдаш. - Чи вже не помиритесь коло однiєї печi? Ти-бо, Мотре, повинна таки поважати матiр, бо мати старша в хатi, - почав навчать старий батько, - треба ж комусь порядкувати в хатi та лад давати. Дасть бог, приставлю через сiни хату, тодi будеш собi господинею, але в гуртi все-таки лучче жити…

Всi вечеряли мовчки. Мотря стала коло мисника, мов укопана. Вона не сiла вечерять.

- Годi тобi, дочко, гнiватись, - знов почав батько, - сiдай та вечеряй, бо ти натопилась.

Мотря стояла коло мисника й з мiсця не рушила та все дивилась у пiч, де тлiв жар у попелi, неначе хотiла розвеселить свої очi веселим вогнем. Всi встали з-за стола, подякували боговi та Кайдашисi, а Мотря все стояла на одному мiсцi, наче сирота в чужiй сiм'ї. Карпо сiв на лавi й насупив свої рудуватi брови. Мiж бровами було знать двi зморшки, в котрих чорнiла густа тiнь.

В хатi стало тихо, як у вусi. Керосинова невеличка лампа без скла блимала на столi. Старий Кайдаш, Кайдашиха й Лаврiн стали перед образами й почали молиться богу, а Карпо все сидiв на лавi, а Мотря все стояла коло мисника. Свiтло погасло. Карпо й Мотря полягали спати, помолившись у темрявi. Мотря чула, що на її душу лягло щось важке, але нi одна сльоза не виступила на її очах.