Iван Нечуй-Левицький - Кайдашева сiм

Обiд докипав у печi. Борщ, приставлений до жару. дув бульки й клекотiв вряди-годи, неначе хто в йому ляпав ложкою. Хата стояла неметена. Свекруха глянула на невiстку спiдлоба й промовила:

- Чого це ти, Мотре, сiла шити? Хiба ти не бачиш, що в печi обiд недоварений, а хата стоїть i досi неметена?

- Та вже ж бачу, не повилазило, - обiзвалася Мотря затягуючи нитку в вушко.

- Гляди лиш, щоб тобi й справдi не повилазило. Сядеш собi шити по обiдi, як упораєшся.

- Ох-ох! Так у мене чогось болить спина, так ниють руки, - почала Мотря тонесеньким голосом, передражнюючи свекруху.

- Дражнись, дражнись! - сказала свекруха. - Кидай лишень сорочку та вимiтай хату, кажу тобi. Я хазяйка в хатi, а не ти. Роби те, що тобi загадують.

- А я вам, мамо. не наймичка. Я й в своєї матерi не була наймичкою. Коли пiшлось на колотнечу, то нам треба робити дiло пополовинi. Поганять i в мене стало б хисту, аби було кого.

- Не видумуй чортзна-чого. Як була я в панiв, то робила за двох таких, як ти: варила обiд на двадцять душ; а ти й на п'ять душ не попнешся.

- Робили, бо над вами пан з нагайкою стояв.

- Коли хоч, то я й над тобою стану з нагайкою. Цить! А то як вiзьму кочергу, то й зуби визбираєш, - крикнула Кайдашиха й скочила з мiсця.

- Ви менi не рiдна мати: не давали зубiв, не маєте права й вибивать. В коцюби два кiнцi: один по менi, другий по вас.

- Карпе! Чи ти чуєш, що твоя жiнка витворяє? Чом ти їй нiчого не скажеш?

Карпо слухав усю ту розмову й не знав, що їм казать. В хату ввiйшов Кайдаш. Кайдашиха почала йому жалiтись на невiстку.

- I хто нараяв нам брати невiстку з тих багатирiв? - крикнула Кайдашиха. - Лучче було взяти циганку, нiж багачку з порожньою скринею.

- Я вашого сина не силувала мене брати; я до вас з хлiбом з сiллю не ходила, порогiв ваших не оббивала. Ви самi до мене прийшли. - сказала Мотря трохи тихiшим голосом, остерiгаючись свекра.

Старий Кайдаш розсердився на невiстку й почав на неї гримати.

- Мотре! Коли ти наша, то слухай матерi та роби дiло. Не сьогоднi ж до нас привезена. Наш хлiб їси, нам i роби, а як нi, то ми тебе й попросимо слухати.

- Хiба ж я дурно їм ваш хлiб? Од ранку до вечора й рук не покладаю…

- А ти хотiла згорнути руки та й сидiти? Чого це ти розходилась? Та я тобi не подивлюся в зуби! - крикнув Кайдаш, i його темнi очi заблищали: вiн замахнувся на Мотрю рукою.

- Тату, в Мотрi є чоловiк, - сказав понуро Карпо. - ви не дуже на неї махайте кулаками.

Кайдаш спахнув полум'ям.

- А ти чого оступаєшся за своєю жiнкою? - крикнув вiн на Карпа. - Коли хочеш, то я тобi носа втру.

- Ба не втрете! Я вже не маленький, - одрубав Карпо.

Блiде батькове лице стало жовте, неначе вiск. Вiн кинувся до Карпа. Карпо встав з лави й став, неначе стовп.

- Що ви менi цвiкаєте в вiчi, неначе змовились. Хiба я не ваш батько? Хiба менi не можна в своїй хатi порядок дати?

- Тату! Не махайте не мене руками, бо й у мене руки є! - сказав Карпо й собi зблiд на виду. Його червонi губи побiлiли, неначе полотно.

- Як вiзьму налигача, то я вас обох так обчухраю, що ви будете менi покорятись.

- Тату! Оступiться, прошу вас, - сказав Карпо, блiдий, неначе смерть, - бо й я налигача знайду.

Кайдаш побачив, що Карпо не жартує. Вiн не мовчав батьковi й маленьким, а тепер по всьому було видно, що вiн говорив не на вiтер.

- Пху на тебе, сатано! - плюнув набiк Кайдаш i хрьопнув дверима так, що з полицi полетiло горня й розбилось на шматочки.

- Так, сину, так! Добре говориш з батьком, ще й жiнку свою навчаєш! Ти вiзьми ремiннi вiжки та загнуздай її так, щоб вона й не поворухнулась. Ну, взяла собi невiсточку! Взяла собi в хату бiду!

Мотря сидiла коло вiкна, червона, як жар, i плутала ниткою вздовж i поперек, i по комiрi, й по пазусi. Карпо вийшов з хати й собi хрьопнув дверима так, що вiкна задзвенiли. Кайдашиха й Мотря зостались у хатi вдвох. сидiли коло вiкон одна проти другої й нiби шили, не пiдводячи очей од шитва. В хатi стало тихо, тiльки борщ бризкав вряди-годи здоровими бульками, неначе старий дiд гарчав, а густа каша нiби стогнала в горшку, пiдiймаючи затужавiлий вершок угору. А зимнє сонце глянуло весело в вiкно й заграло рожевим свiтом на бiлому коминi, на бiлiй грубi й намалювало долi чотири шибки з чорними рамами, з чудними малюнками простого прищуватого скла. Молодицi все сидiли одна проти другої, все шили й понашивали од злостi таких безконечникiв, що потiм прийшлось їм довго випорю-вать та розплутувати. Вони шили, а скоса все поглядали на того капосного вiника, що стояв у кутку, пiд мисником.

В хату ввiйшов Лаврiн, узяв вiник i почав мести дiл. Од вiкон до самої печi простяглися нiби огнянi стовпи, витканi з сонця та дрiбного пороху, котрий ворушивсь в ясному промiннi, неначе дрiбнiсiнька мошка.