Григорій Косинка - Фавст

— Пять месяцев, господин Фауст. еще не трепка, а ты… ты определенно пойдешь в земельний комитет спасать самостийную…

— Сволоч ти! — коротко ругнув Фавст. Але наш похмурий, вiчно заляканий карцерами й карами староста зупинив короткою лайкою обох i, обвiвши очима по всiх кутках камери, наказав ставати в ряди — у двi лави: надходила чергова вiзитацiя тюремного начальства — повiрка по-старому й по-новому.

Ще далеко до камери було чути дзвiн острогiв — дзiнь, дзiнь… Блискучi кавалерiйськi остроги носив, як вiдомо було нам, начальник корпусу № 6 — прищуватий, синьо-гнiдий якийся на виду, цинiчно-нахабний — Бейзер (євреї-арештанти дали йому прiзвисько — Злий Собака); вiн завжди, коли тiльки одвiдував нашу камеру, дивився в першу чергу на вбоге Конончукове лахмiття — кривив з огидою обличчя так, нiби вiн побачив кубло гадiв, а не постiль Конончукову.

Спльовував на долiвку, хоч нам за iнструкцiєю категорично було заборонено плювати на пiдлогу. Бейзер переводив свої сухi, зеленкуватi очi. схожi трохи на баранячi, на Фавста — вiн раз у раз робив Фавстовi якесь запитання, не було того дня, щоб вiн поминув його в ряду, не поспитавши:

— В чем обвиняют тебя?..

Ми всi з великим напруженням чекали на цю вiдповiдь: цiкаво, за яку провину посадовили цього таємничого Фавста? Висидiти три мiсяцi в «секретцi», знали ми, не всякий зможе… А сам Конюшина Прокiп удавав з себе — не було нiякого сумнiву — наївного селюка з Подiлля.

Пильно дивилися — разом з Бейзером — у сiрi, гранiтнi Фавстовi очi — там глибоко-глибоко заховано було ненависть i зневагу не тiльки до Бейзера, а до всiх нас; ненависть iнодi iскрами вигравала на чоловiчках, — тодi у Фавста тремтiли з обурення руки, але вiн завжди умiв стримувати свої чуття — вiн спокiйно, навiть занадто вже спокiйно, вiдповiдав запитанням:

— За що? Ая. повстання.

Така вiдповiдь нервувала Бейзера, — вiн не мiг стримати свого гнiву, вiн висмикував з чорної — офiцерського сукна — шинелi руку i, тупаючи ногою, вимахував тiєю рукою так, нiби намагався на всю силу вдарити Фавста в обличчя…

— Бандит, бога твою мать. а? — оскаженiло вигукував Бейзер.

Ми. арештанти, найбiльше боялися цiєї хвилини сказу: ми були глибоко переконанi, що Фавст, хоч i виснажений до краю. вiдповiв би на удар, бiльше того. вiн готовий був перекусити горлянку…

Фавст мовчав. Вiн тiльки скалив свої здоровi, бiлi й рiвнi зуби. а злоба, рiзко пiдкреслена на його мужицькому обличчi, спадала аж на сухi, колись соковитi губи — застигала там. здавалось, разом iз слиною.

Вiн ковтав її, криво усмiхався, а сам дивився на пiдлогу. Бейзер залишив на хвилину Фавста; вiн суворо, допитливо. нiби справдi вiд нього так багато залежнi були ми, оглядав кожного. Клєнцов, радiючи, очевидно, що Фавстовi була така «баня», розсмiявся, але Бейзер помiтив таку несподiвану радiсть:

— Эй, ты… как тебя? Чего ржешь, чему ты радуешься?..

Клєнцов вирiвнявся i, зцiпивши зуби на образливе «ти», промовив зозла:

— Арестант — тоже человек. Да.

— Сутки карцера, — глухо наказав Бейзер, i Клєнцова без курива i без хлiба повели кудись з камери. А Бейзер знову повернувся обличчям до Фавста:

— Где твоя нара? — запитав.

— Третя.

Начальник корпусу пильно обдивився з усiх бокiв Фавстове лiжко, торбу, рушника, вишитого з. ключем журавлиним… Уже хотiв був рушати з камери, як раптом уклякнув i читав видряпане: «Прокiп Конюшина», а внизу — «Христос Воскресе, Галю…»

— «Христос Воскресе» — тоже твоє? — запитав з iронiєю Бейзер.

— У мене Вiн не воскресне… Чого тобi треба? — була Фавстова вiдповiдь.

— Троє суток карцера… без хлеба, кровать привин-тить. — Бейзер скаженiв.

— Кто бросил окурок? — гукав вiн на всю камеру. — Чашки, стекло, ложки, ножи… проверить. отобрать… На три дня поднять в камере нары, староста.

— Слушаюсь. Додати деякi деталi…

— Камеру лишить на неделю передач й… забыл, за окурок — сутки карцера. За… протест и бандитизм. Реплiка якогось копiйчаного меншовика або укапiста:

— Ведь были же когда-то тюрьмы, сидели, живые ведь люди…

За дверима нашої камери затихав десь у глухих коридорах малиновий дзвiн на острогах начальника корпусу № 6 — Бейзера.

Старий карцер, де сидiв був Фавст, бачив i чув у своїх кам'яних шорах багато трагедiй: там божеволiли, там вiшалися, розбивали голови об стiну — всього було, все бачив i чув старий карцер.

Аж позеленiв од цвiлi, од вiку свого давнього i слiз людських; по кутках протягувалася вже вода, а зимою, зрозумiло, вона трохи пiдмерзала й сковзалися ноги на такому льодку тонкому.