Борис Грiнченко - Оповідання

У дворі в їх був глибокий-глибокий колодязь. Одного разу, як витягано з його воду, Наталя перехилилася через цямриння й дивилася вниз. Глибоко-глибоко блищала там вода. Як далеко!..

— Не перехиляйся, бо впадеш та й утопнеш, — сказали їй дівчата.

— То що? — спиталася Наталя.

— От дурна! То жити не будеш.

Вона знову хотіла сказати: то що? — та спинилася й не сказала.

Але другого дня, як нікого поблизу не було, вона знову підійшла до колодязя й почала зазирати в його: її чогось тягло туди. Саме в цю мить дзенькнув дзвоник, і вона аж уся затремтіла. Але дивна річ: з того дня, тільки почує вона дзвоника, зараз їй згадується колодязь, і глибоко-глибоко блищить у йому вода. Що, як упаде вона в колодязь, то чи довго падатиме, поки води досягне? З того часу думка про колодязь не покидала її. Ворог її, дзвоник, шістнадцять разів на день нагадував їй про його. Як він дзвонив, їй здавалося, що він так і вимовляє: топись! топись! топись! Він зучив її до цієї думки, і ця думка запанувала над нею цілком. От тільки що перехилятися через цямрину Олександра Петрівна гостро заборонила… Але ж ця думка так її пече… Вона мало не зовсім перестала спати за нею. Запаморочена голова мало що стала розуміти до пуття. Вона не працювала, в їй цілком запанувало тільки дві речі: глибокий-глибокий колодязь і заборона перехилятися в його…

Одного разу Наталя обібрала такий час, що Олександра Петрівна сама була в своїй хаті. Вона підійшла до її дверей і постукала. Серце в неї замирало…

— Хто там? — озвалася Олександра Петрівна.

— Це я.

— Хто?

— Наталя.

— Чого тобі? Іди.

Вона ввійшла і стала біля порога. Олександра Петрівна сиділа за столом і щось писала, її худе, сухе обличчя виразно визначалося проти вікна своїм профілем. Як і завсігди, воно було спокійне, без усміху.

Наталя стояла й дивилася на неї.

— Ну, дак чого ж тобі? — І начальниця повернула голову до Наталі і, з пером у руці, дожидалася, що та скаже.

— Олександре Петрівно, дозвольте мені втопитися в дворі в колодязі! — промовила несміливо дівчина.

— Що?!

— Дозвольте мені втопитися…

Олександра Петрівна встала, підійшла до неї ближче і глянула на неї.

— Ти хвора?

— Ні.

— Дак що ж ти кажеш?

— Я кажу… Я не хочу тут жити… Я хочу втопитися… Дозвольте мені…

— Не смій цього й думати! — аж скрикнула начальниця (Наталя ще не чула, щоб вона коли кричала). — Бач, що вигадала! Я тобі велю не думати про це ніколи! Чуєш?

— Чую…

— Я тобі забороняю це. Розумієш?

— Розумію.

— Іди!

Дівчина тихо повернулася й вийшла. Слідком за нею вийшла й начальниця — наказати своїй помічниці, щоб та пильнувала нерозумну дівчину. Того ж дня колодязь накрито віком і те віко замкнено. І того ж дня Наталя занедужала, і нездужала довго… хоч і встала-таки…

У Чернігові, 1897 р.

Вони йшли повні віри й надії.

Натруджені тяжкою працею, зашкарублі робітницькі руки несли емблеми того, чому поклонялися їх прадіди, діди, батьки і перед чим хилились вони самі.

Ті емблеми мали їх захищати, мали говорити за них, казати, що йдуть вони покірні й смиренні; що йдуть знеможені тяжкою працею, безрадісним життям, безправним поневірянням під гнобительством дужих і злих, що йдуть вони благати — благати слова того, яке зняло б вагу з їх пліч намуляних, з їх спин ізгорблених, яке внесло б світ і радість у їх темні, сумні хати.

Щоб хоч не вони, хоч діти їх могли вирости дужими й вільними, щасливими людьми.

Адже й тому, хто крутить колесо, хто б'є молотом, хто копає землю, адже й тому треба світу, волі, щастя — так саме, як і тому, хто п'є з золотого кубка.

Так саме треба — без ніякої різнації.

І вони йшли з дитячою вірою, що й їм капне хоч одна крапелина того щастя.

Без зброї вони йшли.

Зброя їх зустріла.

Прострелені впали емблеми покірності, впали, щоб не піднятися ніколи…

Ніколи не піднятися ні в душах їх, ні в душах дітей їх, ні внуків.

Прострелені, впали вони самі, — полягли купами, як купами йшли: могучі молоді робітники, знеможені працею діди, матері й сестри, маленькі діти — квітки надії кожного народу.

І густо-густо закрасили білий сніг червоною кров'ю…

А ті, що зосталися живі, зосталися на те, щоб ніколи не забути сього дня.

Щоб робітницькі груди ніколи не прострелювали тяжкі кулі.

Щоб жінки не припадали, ридаючи, до трупів батьків, чоловіків, синів.

Щоб живі — живі й веселі могли щебетати маленькі діти — квітки-надії кожного народу.