Володимир Винниченко: Записки Кирпатого Мефістофеля

У другому ж періоді приходить справжня казка, бо вона оповідає про те, чого нема й не може бути ніколи. Вона тужно заколихує, на хвилю відносить од того, що є, й помагає забути себе. І через те з нею ще солодче засипати, ніж із першою.

Під ковдрою темно, тепло й затишно, як двацять і більше літ тому назад. Я тихо починаю свою казку.

От я йду вулицею. Вечір надходить. Осінній дощик шарудить дрібним, пісковим шелестом у пожовклому листю. Тротуари не мокрі, а тільки масні від дощевого пороху. В палісадниках пухкими купами лежить збите жовто-червоне листя, від якого йде такий дух, як коли розітреш листок на долоні. Шибки вікон подібні до рябих облич.

Комір пальта в мене піднятий, я високо підібрав плечі, втягнувши в них голову, але мені все ж таки холодно. Я йду без ніякої мети, ні про віщо не думаючи. Ні, я думаю про те, що я страшенно самотній. Самотній же тому, що нікого не люблю. Найпевніща ознака самотніх та, що вони нічого й нікого не люблять. І коли я слухаю людей, що жаліються на самотність і запевняють, що вони люблять, я думаю про себе: бідолахо, тобі для чогось хочеться переконати мене, що в тебе в гаманці одночасно порожнеча й цілі скарби.

Плентаюсь помалу, дивлячись у землю. Часом підводжу голову, і тоді моє лице обвіває дощевий порох, як то буває часом біля фонтану.

Біля одного будинку, — я виразно бачу його: невеличкий, з червоної цегли, двоповерховий, перед ним палісадник, який творить немов коридор до парадного, — біля цього будиночку, саме в початку коридора, зустрічаюся з жінкою в… в білій шапочці. Так, у білій шапочці, з білим коміром короткого пальта. Вона скидує на мене очима й тут же, вмить, неначе підстрелена, спірається рукою на тинок і стоїть так деякий момент, не рухаючись і не відриваючи погляду від моїх очей. Я теж, увесь пронизаний дивним чуттям, стою з піднятим коміром, з руками в кишенях, і з очима в її очах. Це тягнеться не більше п'ятьох-шістьох секунд, але мені здається, що я прожогом і довго несусь у якусь безодню, й серце моє в солодкім жаху поширяється.

Жінка відступає від тинка й непевними, ослабленими кроками йде в дім. Злегка вищить пружина дверей, двері грюкають за спиною жінки, й я розумію, що стою на вулиці, на тому самому місці, де тільки-що переломилось моє життя. І самотність, і бруд, і сором, усе лишилось на тротуарі, за палісадником, а я, новий, чудний сам собі, повинен іти в цей червоний будинок і провадити далі нове життя.

І от я йду в ті самі двері парадного. Вони таксамо вищать, неначе я наступив їм на хвіст, і певною ходою виходжу на другий поверх. Там я дзвоню біля дверей, що ліворуч, і жду.

Коли відчиняються двері, я в передпокою бачу її та покоївку. Усміхаюсь до неї й зупиняюсь біля порогу, не відриваючи від неї очей. Покоївка здивовано поглядає на нас.

— Роздягніться!.. — злякано й тихо каже вона. — Ідіть собі, Присю, це до мене!

Я скидаю вохке пальто й капелюх, з крис якого мені на груди стікає вода, що назбіралась там від дощевого пороху. Вона таксамо, як і на вулиці, безсило, спірається рукою на столик і розгублено, в тихому жаху й непорозумінню дивиться на мене. Я бачу, як її губи починають беззвучно рухатись, і знаю, що вона хоче сказати «що вам треба», або щось подібне до того, але вимовити цих слів не може.

Я підходжу до неї, беру її за руку й веду в кімнату, двері якої відчинені переді мною. Там світла немає, й я догадуюсь, що вона стояла тут біля вікна і з цим же жахом дивилась на мене, на вулицю. Вона покірно йде за мною, не кажучи ні слова, й зупиняється тоді, коли зупиняюсь я. Двері з передпокою я зачиняю за собою і в синьому присмеркові бачу проти себе бліде лице з великими, некліпаючими, зачарованими очима. З її руки, яку я випускаю, в мене ллється невимовне хвилювання. В мене таке почування, ніби я ціле життя не випускав цю руку з своїх рук, ніби це рука, яку подав мені ввесь світ, де я до сього часу почував себе смертельно-самотним. Безмежно рідна, близька рука…

І от я одною рукою тихо наближаю до себе цю руку, до своїх грудей, другою рукою побожно обіймаю ніжні плечі її і схиляюсь до її уст, розкритих, гарячих од солодкого жаху.

Десь щось падає, й ми випускаємо одне одного. В очах мені стоїть туман, і я мимоволі помічаю здивовано, що важко, трудно дихаю, й серце гупає. В ногах така ослабленість, що я, похитуючись як видужуючий, підходжу до вікна й сідаю на стілець. Вона теж одходить убік і сідає біля стіни.

Я дивлюсь на голі вершечки дерев із самотними, поодинокими листками, що безнадійно, стомлено похитуються, немов роблять слабенькі спроби відірватись і піти за товаришами; дивлюсь на олов'яно-синій сутінок вечеріючого неба й потроху, неначе хто підпихає мене, приходжу до себе. І густа, широка, могутня радість, як вода у повідь, сповнює мою душу.