Володимир Винниченко - Записки Кирпатого Мефістофеля

— Ні, ти втисся! Ти напрохався. Ти знав, що я повинна була ненавидіти тебе всі ці вісім літ. І все ж таки ти, з твоєю звичайною нахабностю й безцеремонностю, входиш у нашу родину і… руйнуєш її.

— Забобони, Соню. Сім'ю не можна зруйнувати збоку. Вона завсіди розпадається зсередини.

— Ну, це твоя, «теорія». А я кажу те, що бачила на власні очі.

Я позіхаю й підводжусь.

— Так. Вибач, ти у згоді з Дмитром усе це кажеш мені?

— Так, у згоді. В цілковитій згоді!

Вона каже ці слова необдумано, я це чудесно розумію. Але злегка вклоняюсь їй і кажу:

— Досить дотепно ви згодились: він мені винен дев'ятьсот карбованців.

Соня помалу встає, випростовує свою невелику, трохи плескувату постать і мовчки простягає до дверей руку:

— Ідіть звідси зараз же!

Я деяку хвилину стою і з усмішкою дивлюсь на неї. Мені треба багато зусиль, щоб удержати себе від найпевніщого виявлення дійсної правди: підійти, обняти й почать цілувати. Тоді виявилась би істина.

Я повертаюсь і йду, не сказавши більше ні слова.

Безсонна ніч, Андрійко, розмова з Сонею, густе вечірнє повітря. Мені стає незрозуміло-весело, і буйний виклик спалахує у крові. Я вже не боюсь думати про все, що хочеться, про що нагадує весна, чортяка її бери!

Зсуваю циліндра на потилицю, розстібую шубу й, вимахуючи паличкою, йду легким кроком по тротуарі. Візники наввипередки закликають везти мене, сподіваючись добре заробити. Я відмахуюсь од них, голосно прохаю вибачення в дам, зазираю їм під капелюхи і… навіть не сміюся з себе в цей час.

Ось той будинок, у якому ми колись друкували на гектографі прокламації. Так, це він, то що з того? Старий, червоний, з полупленою штукатуркою, з сірими віконницями, переперезаними товстими дурними прогоничами, які не рятують ні від злодіїв, ні від жандармів. Там є маленька кімната, що виходить вікнами на подвірря. Там колись ми… Автім, ну її к чорту, чого я мушу про це думати?

Де мешкає той дурень Нечипоренко? Я б з охотою подивився на його «очаг».

Поперед мене плавно суне поміж плечами та головами біла шапочка. Пухнате, русяве волосся на потилиці нагадує мені щось знайоме. Невже вона? Поправляю циліндра й надаю ходи. Йду деякий час побіч і жадно вдивляюсь. Вона! Та сама молошно-рожева щока, дитяче-строгий ніс і м'ягкі, лагідні риси лиця.

Я вмить почуваю, як у вісімнацять літ, несмілість і замішання. Що їй сказати? Як підійти? Як почати розмову?

Біла шапочка звертає в перевулок. Тут менше людей і місяць здається ясніщим. Я швидко наганяю шапочку й деякий момент іду позаду. Від неї подихає чимсь ніжним, надзвичайно-зворушливим, чистим. Я сам собі видаюсь ґімназистом, що причепився до ґімназистки, що складає про себе фрази, які скаже їй, і до самого дому не каже ні слова.

Шапочка озирається. Переді мною на мить з'являються двоє здивованих очей і зараз же зникають. Тоді я рівняюся з дівчиною, поштиво тримаю циліндра над головою і спокійно, влазливо, сам дивуючись, звідки беруться в мене такі ноти, говорю:

— Простіть, будь ласка. Дозвольте мені пройти разом з вами до вашого дому.

Дівчина по перших же згуках мого голосу хутенько обертається до мене й зараз же прискорює ходу. Але полохливости я не помічаю в її рухах. Я, стараючись іти поруч, не відстаю. Несподіване чуття сорому й ніяковости сковує мої думки й язик. Мені вже хочеться, щоб нічого цього не було, хочеться відстать, але я не можу через щось цього зробити. Йду мовчки й, почуваючи в себе дурновату посмішку на обличчю, дивлюсь на посріблений, немов покритий перламутром, профіль дівчини.

— Будьте ласкаві, дайте мені спокій, — раптом кидає вона мені нудьгуючим голосом, навіть не подивившись на мене. Так говорити може жінка, якій уже остогидли подібні сцени. Вони, не лякають її, не обурюють, а тільки заваджають.

— Я зараз дам… Простіть, ради Бога. Мені самому соромно… Але дозвольте мені сказати. Я декілька разів зустрічав вас на вулиці й раз-у-раз дуже хотів пізнати вас ближче. От і все. Запевняю вас, це правда!

Мабуть, вона схоплює в моїм голосі справжню щирість, бо з більшою, як мені здається, увагою зиркає на мене. Я вперше так близько бачу її лице, повернене до мене, й дивуюсь: воно зовсім инше, ніж з профілю. У профілю є щось безмежно-лагідне, слабеньке, ніжне, а так — обличчя серйозне, розумне, очі немов насмішкуваті, або сумні.

Вона відвертається, зупиняється й киває рукою візникові. Той з гуркотом підкочує. Шапочка сідає й, не озирнувшись, од'їжджає. Я від сорому перебіраю пальцями ніг і помалу йду далі. Біля воріт чується сміх. Мабуть, із мене.