— — — —
Лежу в ліжку й дивлюсь на стіну, на якій застиг смертельно-блідий промінь місяця. Спати зовсім не хочетьея. Коли я роздягався, здавалось, засну, як убитий. Але, як тільки ліг і погасив лямпу, почув, що сну як не було.
Перекладаю подушку на другий кінець ліжка й лягаю лицем до вікна. Місяць тепер по другий бік його, мені не видко його. За те я бачу блакитні й жовтуваті цяточки зір.
Холодне, гидливе почування туги важкою рукою лежить десь вище живота. Мабуть, від цього руки, ноги та все тіло здаються такими безсилими, що важко повертатись, важко підвестись і взяти циґарку з нічного столика.
Я знаю і свідомо повторяю собі, що це все мине через місяць, що це явище чисто фізіолоґічного порядку. Адже, нічого подібного в мене не було зімою. Моя туга подібна до того страху, який буває у свідомої, інтеліґентної людини на цвинтарі. Вона знає, що ніяких мертвяків нема й не може бути, а тим часом увесь час почуває на тілі хвильки морозу. Це вікове, темне, дурне, з його треба тільки сміятись. Таксамо і з моєю тугою. Я звик бути в отарі, звичка ця йде від дитинства людськости, як і мороз страху від мертвяків. Більше нічого. І з цього таксамо найкраще тільки посміятись і забути.
Але ці міркування не помагають. Є туга, є нудьга, важка, гризуча, темна, неначе я зробив щось таке, що забув, і воно мені погрожує бідою.
За вікном на вулиці часом чуються веселі, гучні голоси, сміх, співи. Десь студенти, курсистки вертаються з театру, з вечірки. Тепер студенти все з веселих місць вертаються вночі додому. І добре роблять. На їхніх грудях під шинелями не лежать пачки прокламацій, і, коли прийдуть додому, їм не треба буде відмивати руки від гектоґрафського чорнила. І коли мине десять-двацять літ, їм не треба буде боятися своїх споминів, вони не будуть обходити місця своєї молодости, скоса позираючи на них із зневагою та викликом.
Справді, на віщо я живу? Рішуче не розумію. І невже на цих жовтих цяточках тягнеться теж ця чиясь злісна штука, що зветься життям? Уявляю, як повинно бути нудно тій істоті, яка з обов'язку свого становища мусить бути безсмертна: це ж така одноманітна, монотонна річ — життя. Родиться, розвивається, поживе, вмірає. І так вічно, вічно. Зоряні світи, окремі планети, людські царства, людина, мікроб — живуть одним шаблоном. Не розумію, який інтерес може бути в цій тяганині, кому й на віщо це потрібне?
Від цих думок моя нудьга немов трохи стихає.
Я дивлюсь на тремтяче, лагідне мерехтіння небесних цяток і намагаюсь уявити собі життя на них. Згадую канали Марса й думаю: а що, як людськість знайде колись спосіб літати у світових просторах? Допустім, використає світло, як засіб пересування. Світло в один момент проходить, здається, сорок тисяч верстов. І все ж таки, до багатьох планет, од яких світло доходить до нас через декілька тисяч літ, не долетіти ніколи людині. А як навіть і долетить кудинебудь, то що тут такого радісного? На Марсі, чи де инде, таксамо, як і тут, родяться, живуть, страждають, умірають. Ну, чого прилетіли? Все те саме, не варто і хвилюватись. А то ще й бійка заведеться поміж планетними братами. У живих істот вона заводиться швидко.
Невідомо чого, мені стає сумно. Я дивуюсь: звідки йде цей сум? Через що? Де є той резервуар, із якого витікають чуття, і хто стоїть у їх гряниць? У кожнім разі, не завсіди свідомість.
І вже думки мої йдуть иншим напрямом. Я думаю про Соню, Андрійка, Сосницького, Панаса Павловича, Карачапова. Мені по-земному й боляче, і смішно, і важно все, про що я думаю. І немає нічого важнішого від цього, й вийти з цього людського кола неможливо, не дивлячись на всі філософії.
І я радий з цього суму, бо знаю, що засну швидко. Я лягаю на бік, покриваю голову ковдрою, згортаюсь по-дитячому бубликом, підтягнувши коліна до самого підборіддя, й починаю думати про «те».
— — — —
«Те» — моя давня, смішна звичка, про яку не знає ні одна душа. Я не можу заснути, поки не розкажу собі казку. Це в мене з дитинства. Я раз-у-раз засипав тільки під материні казки. Коли для инших моя звичка стала смішною, я мусів принести її в жертву своїй мужеській гідности й одмовитись од маминих казок. Але я замінив їх власними. І від того часу, де б і з ким би мені не доводилося проводити ніч, я неодмінно, хоч на декілька хвилин, кажу собі казку.
Мабуть, це властиве багатьом. І, мабуть, вони помітили таку особливість казок: до певного періоду казка оповідає про те, що є. Це, власне, не казка, а відблиск дійсности в фантазії. Коли я на протязі багатьох літ складав історії, в яких моя особа творила ріжні подвиги, починаючий від геройських герців з Індіянами, драконами й кінчаючи перемогою над тюремними стінами, то я переказував те, що справді було. Бо в цім періоді все буває перемогою й визволенням.
Читать дальше