Володимир Винниченко - Записки Кирпатого Мефістофеля

От, коли вона могла цілком задовольнитися, вона сама злякалась, коли побачила, що зробив її удар зо мною. Вона сама не сподівалась такої сили його.

Дійсно, це все так. А коли так, то невже найтупоумніщому йолопові не видно, що все це нісенітниця, що нічого спільного зо мною Андрійко не має, і що мені треба раз на все покінчити з цим, одірвати від себе цю думку, притоптати чуття, розкидать ногами недогарки його й засміятися в саме лице Сонічці?

А на віщо вона раз-у-раз одриває від мене Андрійка? Щоб не дати затихнути сумнівові й закріпитися вірі, що він мій?

І через що в передостаннє побачення горіло під очима лице в неї? Чого співала романси з таким натиском у поглядах і голосі? І за що вигнала, заборонила бувати? Поганий вплив? Неморальне життя? Та хиба ж це новина для неї?

А що, як я запропоную їй такого роду комбінацію: слухай, мовляв, Соню, візьми Андрійка з собою, лиши Василька Дмитрові та йди до мене, будемо разом жити?

Може, вона саме до цього й підштовхує мене своїми оцими вчинками? Дмитра вона не любить, це мало не в перший же день зустрічі сказала мені. (Він її також, здається, не любить). Він надокучив їй, і вона, мабуть, хоче свіжих полових почувань. Для легеньких стрибань у гречку вона занадто багато говорила про моральність, занадто довго старалася переконати всіх, що їй гидкі ці «скотства». Значить, треба обставити це поважніще, ідейніще. Та й тривкіще, постійніще буде так.

Я посміхаюсь, жбурляю в куток циґарку й лягаю. На лиці та на грудях мені лежить мертве світло місяця. Тиша навкруги така, що шумить у вухах.

Андрійку! Хлопчику мій, де ти? Чи існуєш ти? Чи ти це спиш там, на Базарній, з ніжно загостреним підборіддям, яке так зворушливо червоніє від морозу?

Господи! Та невже ж я ніколи-ніколи не зможу дізнатися справжньої правди, не зможу віддати свою душу зголоднілій моїй любові?!

Беру подушку, перекладаю знов на другий бік і лягаю спиною до місяця. Тепер його світло падає на бік шафи й ясно освітлює її.

Я стараюсь більш не думати про Андрійка й силкуюсь заняти свою думку чимнебудь иншим. Думаю про справи, клієнтів, карти, гонорари. Вираховую, скільки зароблю в цей місяць, комбіную оборону найближчих процесів.

І знов непомітно вертаюсь до Андрійка. Знов починаю від початку, пригадую, уявляю «качиний ніс»; думки міняються, міняється вся Соня, я вже вірю їй.

Я схоплююся, стискаю кулаки і в сліпій люті кричу:

— Будь проклята!! Будь проклята! Нічого нема, нічого! Відчепись од мене!

Засвічую лямпу, хапаю перші, що попадаються під руки, папери й читаю.

Коли починає сіріти в вікні й усе моє тіло горіти від двох безсонних ночей, я гашу світло й падаю в постіль, ні про що вже не думаючи й бажаючи тільки сну.

Я понурий і злий. Кричу без вини на секретаря, на Миколу, і з злістю бачу, що вони від усеї душі ненавидять мене. Секретарь іде в якійсь справі, і я лишаюсь сам.

Голову ломить, і біль переходить у виски.

Комусь Микола відчиняє.

Влітає Панас Павлович Кривуля. Не входить, а влітає. Це діється так незвичайно, що я, ще не бачучи як-слід збентеженого Кривулі, почуваю, що сталося щось катастрофічне.

Завсіди спокійний, до втоми тверезий, чепурний, благообразний, приват-доцент філософії, трошки скептик, але не злий скептик, а удаваний, щоб сховати під цим скептицизмом м'ягкість характеру, якої соромиться, — Панас Павлович у сю мить не то п'яний, не то невмитий, але виразно й дуже схвильований. Його волосся, — звичайно ретельно зачесане набік, немов жовта шапочка, — тепер лежить на чолі неохайними, влиплими від поту кільцями. Насмішкувато-добрі, трохи короткозорі очі, запалені й обведені оранжевими припухлими повіками, моргають з-за пенсне напружено й розгублено, немов туди попала порошинка. Все лице з незайманим рум'янцем ясного блондина, з м'ягким безвольним носом, здається пожованим, брудним і дурноватим.

— Дома? — відривчасто кидає він, налітаючи на мене грудьми й машинально тикаючи руку. — Слава Богу! Думав, що не застану…

— Що таке, Панасе Павловичу?

Я підводжуся, здоровкаюсь і підсуваю йому фотель. Він гепається в його, важко сопучи, й починає шукати хустку по всіх кишенях. Його жилетка, застібнута тільки на горішній та нижній ґудзик, роззявляється від рухів, і видно білизну. Не знайшовши хустки, він забуває про неї й раптом, дуже кліпаючи, дивиться мені в лице. Потім одразу рішучим, грізним, але в той же час немов би зляканим голосом заявляє: