Володимир Винниченко: Записки Кирпатого Мефістофеля

— Не бійтесь, Панасе Павловичу!..

— Боюсь, їй-Богу, боюсь! Ви ще добре не знаєте її. І коли Діма, наприклад, через щонебудь там почне той… ну, скажем, плакати, чи що, так ви не вважайте. Це пройде! Вона ж здатна на все, рішуче на все. Діти й так уже дивляться на мене як на якогось розпусника, ката й деспота. Галя цілком на боці матері, на ту я вже махнув рукою. І знаєте, чудне явище: немов чужа мені дівчина, а рідна ж дочка. Ну, та хай!.. Але син?… Е, вона знає свою силу. Ради Бога, Якове Василевичу, глядіть же, перший і останній пункт: Діма.

І довго ще він повторює цей пункт і дивиться на мене трівожними, зляканими очима.

— Ах, голубе, ви щасливий чоловік, — каже він, трохи заспокоївшись: — ви не знаєте, що то таке бути батьком. Ви не знаєте, що то за страшне чуття, як воно не піддається ніякій контролі, ніякій лоґіці. Чорт його знає, що за сила! Я вам заздрю: вільний, самотній, незалежний. Ніколи не майте дітей, а коли захочете мати, то… будьте обережні, ох, будьте обережні!

— Ах, голубе, ви щасливий чоловік, — каже він, трохи заспокоївшись: — ви не знаєте, що то таке бути батьком. Ви не знаєте, що то за страшне чуття, як воно не піддається ніякій контролі, ніякій лоґіці. Чорт його знає, що за сила! Я вам заздрю: вільний, самотній, незалежний. Ніколи не майте дітей, а коли захочете мати, то… будьте обережні, ох, будьте обережні!

Потім ми вмовляємось, що Панас Павлович шукатиме для себе й Діми помешкання, а я піду до Варвари Хведорівни. Ввечері ж ми зійдемось у Олександри Михайлівни.

Ще одна візита: Нечипоренко. Входить, не роздягшись, тримаючи, як дворник, у руці собачу шапку. Простує до мене, дивлячись кудись убік. Я вже бачу, що він прийшов приняти мою пропозицію. Його вигляд хоробливий: під очима бурі западини; ніс синюватий, голодний; щоки, вкриті кучерявою порохнявою борідкою, втягнуті, як у старої людини.

Я злегка підводжусь і, простягаючи йому руку, кажу:

— Доброго здоров'ячка, Нечипоренко! Що скажете?

Одначе він моєї руки не бере, від чого я червонію, зупиняється й, дивлячися просто на мене, тихо питає:

— Які ви мали підстави вчора робити мені таку пропозицію?

В голосі немов немає нічого погрозливого, ні обуреного. Ніби, справді, йому дуже важно знати ці підстави. За цим тільки й прийшов.

Я роблю холодне, трохи непорозуміле лице й відповідаю:

— Ваше особисте прохання про допомогу, добродію Нечипоренко…

Слова «прохання», «допомога» досягають своєї мети: Нечипоренко червоніє до такої міри, що навіть мені стає ніяково. Від цього він деякий час стоїть мовчки й розгублено дивиться на мене.

— Я прохав у вас роботи, а не допомоги, — нарешті хрипко й тим же тихим, зарані, видно, наготовленим голосом говорить він.

— Так… — з легким непорозумінням кажу я, тим самим показуючи, що в даному разі робота й допомога те саме. І чекаюче дивлюсь на його, — швидче, мовляв, викладай свої прохання й забірайся геть.

— Але… але яке ви мали право пропонувати, мені подібну роботу? Я подав вам привід до цього чим-небудь?

Я вдаю, що не розумію, чого він хоче й нетерпляче кажу:

— Та, звичайно, дали: ви прохали роботи. Але в цей момент чого вам, власне, треба від мене?

Нечипоренко перекладає шапку з одної руки у другу й витирає долонею червоний, горбоватий, лисий лоб. Мабуть, він приготовив цілу промову, але тепер не може пригадати ні одного слова.

— Я всю ніч думав про ваші слова… — починає він, дивлячись на мене впертим, блискучим, як у голодних або хворих, поглядом. — Скільки в них жаху! Всього дев'ять літ, як ми останній раз бачилися з вами. Тільки дев'ять літ!

— Слухайте, добродію, для приємних споминів у мене нема часу. Будь ласка, скажіть, у якій справі я вам…

— Справи в мене ніякої до вас нема — і не може…

— В такім разі…

— І не може бути з вами. Я прийшов тільки для того, щоб хоч одному мерзотникові висказати…

— Але ви, мабуть, забули, що в мене є локай, який може вам показати, в який бік одчиняються двері?…

— Ні, не забув. І з цікавостю подивлюсь, як ви будете це робити. Ні, я це передбачав, ідучи до вас. Це я передбачав.

Він іще декілька разів каже «я це передбачав», хвилюється й озирається, немов тріумфуючи і ждучи, що його зараз почнуть викидати за двері. Мені приходить до голови, що він з'явився власне з цею метою: зробити мені скандал, примусити мене вигнати його, а потім про це благородно репетувати на ціле місто.

— Що вам треба від мене?

— Щоб ви вигнали мене. Прошу! Будь ласка!