Алессандро Мандзоні - Заручені

— Гаразд,— мовив дон Родріго,— коли ви гадаєте, що я спроможний зробити багато чого для цієї особи, коли вже вона така близька вашому серцю...

— То що? — з тривогою спитав падре Крістофоро, бо весь тон і вираз обличчя дона Родріго не дозволяли йому сповнитися надією, яку начебто могли вселити ці слова.

— А ось що: порадьте їй прийти сюди й віддатись під моє заступництво. Їй нічого не бракуватиме, і ніхто не посміє турбувати її, хай я не буду лицарем!

У відповідь на таку пропозицію досі через силу стримуване обурення ченця вихопилося назовні. Усі його міркування про розважливість і терпіння розвіялись мов дим: у ньому водночас заговорило два чоловіки — колишній і новий, а в таких випадках фра Крістофоро воістину був вартий двох.

— Ваше заступництво! — вигукнув чернець, відступаючи на два кроки. Гордовито опираючись на праву ногу й узявшись у бока правою рукою, він підніс ліву й, випроставши вказівного пальця в бік дона Родріго, пронизав свого співрозмовника розгніваним поглядом.— Ваше заступництво! Добре, що ви так заговорили, що ви зробили мені таку пропозицію. Ви переповнили чашу, і я більше не боюсь вас.

— Як... що ви сказали, падре?

— Я говорю так, як належить говорити з людиною, яку бог залишив і яка вже не може нікого настрашити. Ваше заступництво! Я добре знав, що ця невинна дівчина — під божим заступництвом, але ви, ви дали мені відчути це з такою певністю, що мені вже нема чого далі церемонитися, говорячи з вами про неї. Я маю на увазі Лючію,— як бачите, я називаю це ім'я з піднесеною головою, не потуплюючи очей.

— Що! У моєму домі?

— Я відчуваю співчуття до цього дому: над ним нависло прокляття. Ви побачите, чи відсахнеться правосуддя господнє перед якимись кам'яними мурами, чи відступить воно перед кількома найманими вбивцями. Ви гадали, що бог створив людину за своїм образом і подобою, щоб надати вам задоволення мучити її. Ви гадали, що він не зумів захистити її. Ви знехтували застереженням божим! Ви засудили себе. Фараон зробився жорстоким, як оце й ви, і бог скрушив його. Лючії ви більше не страшні, це кажу вам я, я — жебрущий чернець. А щодо вас, то вислухайте мене... Настане день...

До цієї хвилини дон Родріго пробував між люттю й подивом; ошелешений, він не знаходив слів, та коли побачив, що починаються пророцтва, до його люті ще прилучилося туманне й таємниче почуття жаху.

Швидким рухом він ухопив наставлену на нього з погрозою руку й, повищивши голос, бажаючи урвати зловісні пророцтва, закричав:

— Забирайся геть, нахабний мужлаю, неробо в сутані!

Оці такі виразні слова миттю заспокоїли падре Крістофоро. Жорстоке обходження й лайка вже до такої міри зв'язались у його уяві з необхідністю страждати й мовчати, що, вислухавши ці милі речі, він одразу втратив свій гнів та запал і твердо вирішив спокійно дослухати все, що зволить іще сказати дон Родріго. Тим-то, лагідно вивільнивши руку з пазурів благородного синьйора, він похилив голову й зостався непорушним, достоту як у сильну грозу розхитуване вітром дерево починає розпрямляти своє гілля, тільки-но вітер ущухне, і покірно приймає посланий на нього з неба град.

— Хлопе ти неотесаний! — провадив далі дон Родріго.— Ти судиш по собі! Дякуй своїй сутані, яка прикриває твої негідні плечі, бо тільки вона тебе й рятує, інакше я погладив би тебе, як і належить гладити таких, як ти, щоб навчити розмовляти. Цього разу ходи здоровий, а далі видно буде.

З цими словами він владним, сповненим презирства порухом вказав на двері супроти тих, кудою вони зайшли; падре Крістофоро похилив голову й вийшов, залишивши дона Родріго, який, нестямлячися з люті, ходив туди й сюди, міряючи поле битви.

Коли чернець зачинив за собою двері, то помітив у кімнаті, куди він щойно вступив, чоловіка, котрий тихенько віддалявся попід самісінькою стіною, ніби намагаючись, щоб його не помітили з кімнати, де відбувалася розмова; чернець упізнав старого служника, що впустив його у ворота. Той служив у цьому домі вже років сорок, найнявшися ще задовго до народження дона Родріго на службу до його батька, людини зовсім іншого складу. По смерті батька молодий господар розігнав усю стару челядь і набрав нову, проте залишив цього служника як з огляду на його похилий вік, так і тому, що той хоч і дотримувався зовсім інших правил і звичаїв, ніж дон Родріго, але надолужував цю ваду двома якостями: високою думкою про достоїнства дому та досконалим знанням етикету, причім краще від будь-кого іншого знав і його давні традиції, і найменші подробиці. В очі своєму господареві бідний старий ніколи не зосмілився б висловити натяком, а тим більше відверто, своє невдоволення тим, що йому доводилося бачити щодня; у присутності інших служників він ледве дозволяв собі процідити крізь зуби окремий несхвальний вигук чи то докір, а вони потішалися з нього і часом розважалися, намагаючись довести старого до того, щоб він сказав зайве й почав прославляти колишні звичаї цього дому. Його бурчання завжди доходило до господаревих вух разом з розповіддю про викликаний ним регіт, тим-то й для самого Родріго правило тільки за привід для сміху, не спричиняючись однак ані до найменшого гніву. Зате в дні прийому гостей старий робився важливою й значною особою.