Алессандро Мандзоні - Заручені

— Ви знаєте, скільки існує безумовних перешкод перед вінчанням?

— А звідки ж мені їх знати, оті ваші перешкоди?

— «Error, conditio, votum, cognatio, crimen, cultus disparitas, vis, ordo, ligamen, honestas, si sis affinis... [21] Перелік перешкод до вінчання: «Помилка, стан залежності, провинність, різні віровизнання, примус» і т. д. ( латин .). » — почав був дон Абондіо, перебираючи на пальцях.

— Ви що — знущаєтеся з мене? — урвав його юнак.— Нащо вона мені здалася, оця ваша латина?

— А якщо ви нічого в цьому не тямите, то майте терпець і покладіться на тих, хто добре знає справу.

— Досить, синьйоре курато!

— Тихше, мій любий Ренцо, не гнівайтесь, прошу, я ладен зробити... все, що від мене залежить. Мені дуже хочеться бачити вас задоволеним, і я бажаю вам тільки добра. Ох, як подумати, як вам гарно жилося, чого вам бракувало? І зайшов же вам до голови цей одур — женитися.

— Що це ще за розмови, синьйоре? — урвав його Ренцо, чи то здивований, чи то розгніваний.

— Та ні, це я тільки так. Ви вже потерпіть... це я так тільки... Хотілось би бачити вас задоволеним.

— Одно слово...

— Одно слово, любий мій синку, я тут ні при чому; не я писав закон! І, перше ніж виконати обряд вінчання, ми справді змушені провести деякі розслідування і впевнитися, що перешкод не існує.

— Однак скажіть мені врешті, яка ще з'явилася перешкода?

— Потерпіть трошки, не такі це справи, щоб їх можна було вирішувати так просто. Я сподіваюсь, що й тут нічого не виявиться, але, незважаючи на це, ми все ж зобов'язані провести розшук. Текст ясно й чітко проголошує! «Anteqam matrimonium denunciet... [22] Перш ніж оголосити шлюб... ( латин .) »

— Таж я сказав вам: не потрібна мені ніяка латина!

— Але ж повинен я якось пояснити вам...

— То хіба ви ще не скінчили цих розслідувань?

— Кажу ж вам: я зробив іще не все, що належить...

— Чом же ви не зробили цього вчасно? Навіщо ж було казати мені, буцімто все готово?

— Ну ось, ви мені й дорікаєте за мою надмірну добрість! Я поробив усякі полегшення, щоб чимскоріше прислужитися вам... але, бачите, тут сталося щось таке... та годі, це вже моя справа.

— Що ж мені, по-вашому, робити?

— Потерпіти кілька днів. Любий мій синку, кілька днів — не вічність! Потерпіть уже!

— І скільки ще саме?

«Начебто все ладнається»,— мовив собі по думки дон Абондіо і з незвичною для нього манірністю вирік:

— Що ж, тижнів за два я постараюсь... зроблю, що можу.

— Два тижні! Оце вже й справді новина! Зроблено все за вашим бажанням, ви самі вказали день, цей день настав, і ось ви мені кажете, щоб я чекав іще аж два тижні! Два тижні!..— запально повторив він, підвищуючи голос, і, піднявши руку, потряс кулаком у повітрі; хто знає, якого коника він викинув би по цьому вигуку, якби дон Абондіо не урвав його, квапливо й воднораз обережно схопивши за другу руку.

— Стривайте, стривайте, ради всього святого, не сердьтеся! Я постараюсь, подивлюся, чи не можна буде за тиждень...

— А що я маю сказати Лючії?

— Скажіть їй, що це мій недогляд.

— А що стануть говорити люди?

— А ви кажіть усім, що це я помилився, усе від зайвого поспіху, від щирої моєї добрості; звертайте все на мене. Чого ж вам іще? Отже — за тиждень.

— А потім не з'являться інші перешкоди?

— Ну, коли я вам кажу...

— Гаразд, я згоден зачекати ще тиждень. Але затямте собі: після цього ніякі вмовляння на мене не подіють, А поки що — моє шануваннячко.

І по цій мові він пішов, уклонившись донові Абондіо не так низько, як звичайно, й глянувши на того не стільки шанобливо, як велемовно.

Вийшовши на дорогу і — вперше за весь час — прямуючи без усякого бажання до будинку своєї нареченої, Ренцо з обуренням простежував подумки щойно скінчену розмову і чимраз більше вважав її дивною. Холодний і ніяковий прийом з боку дона Абондіо, його мова, плутана й запальна водночас, його сірі очиці, що безперестану бігали врізнобіч під час розмови, ніби боячись зустрітися зі словами, які вилітали з уст, його вдаваний подив, наче він уперше чує про вінчання, вже домовлене з ним так твердо, а найбільше — його постійні натяки на якусь важливу обставину, без ясної вказівки, в чім річ,— усе це разом узяте наводило Ренцо на думку, що тут криється якась таємниця, несхожа на те, в чому намагався переконати його дон Абондіо. На мить юнак спинився у ваганні, чи не вернутися йому, щоб приперти дона Абондіо до стіни й примусити заговорити напрямки, але, звівши очі, побачив Перпетую, яка йшла попереду й звернула в городець за кілька кроків від будинку. Ренцо гукнув до неї, коли вона відчиняла хвіртку. Прискоривши ходу, він наздогнав Перпетую, затримав біля входу і, намірившись вивідати щось певніше, вирішив поговорити з нею.