Алессандро Мандзоні - Заручені

Перше пробудження відразу після нещастя, коли гостро усвідомлюється тяжке становище, буває дуже гірке. Свідомість, щойно прояснившись, поволі вертається до звичних уявлень попереднього спокійного життя,— аж раптом думка про новий стан справ брутально вступає в свої права, і гіркота робиться ще більшою від цього блискавичного співставлення. Переживши цю гірку хвилину, дон Абондіо хутко перебрав подумки прийняті вночі рішення, укріпився в них, упорядкував їх, а потому встав і почав дожидати Ренцо з деяким острахом, але водночас і з нетерпінням.

Лоренцо, або, як його всі називали, Ренцо, не примусив довго чекати на себе. Щойно, на його думку, настав час, коли можна було, не порушуючи правил пристойності, з'явитися до курато, як він подався до нього з радісним поспіхом двадцятирічного юнака, який має того дня взяти шлюб із коханою дівчиною. Зоставшися з юних літ сиротою, він займався ремеслом прядильника шовку — ремеслом, так би мовити, спадковим у його родині і доволі прибутковим у попередні роки; тепер воно вже перебувало в стані занепаду, однак не в такій мірі, щоб умілий ремісник не зміг достатньо виробити для безбідного життя. Замовлень що не день надходило все менше, але безперервна еміграція робітників, яких переманювано до сусідніх італійських держав [20] У XVII ст. Італія складалася з окремих дрібних держав, підкорених Іспанією або залежних від неї. Незалежність зберігали Венеція, Папська область і Савойське герцогство, в яке входив П'ємонт. усякими обіцянками, привілеями та гарними заробітками, призводила до того, що для тих, хто зостався вдома, роботи не бракувало. Та й те сказати, Ренцо мав невеличкий клаптик землі, який він віддавав на обробіток, а також обробляв сам, коли прядильня стояла без роботи,— отож у своєму колі він міг вважатися чоловіком заможним. І дарма що цей рік був іще злиденніший від попереднього і вже давався взнаки справдешній голод, наш хлопчина, котрий зробився ощадливим, відколи йому запала в око Лючія, був поки що забезпечений усім необхідним і не підтягував паска.

Він з'явився перед доном Абондіо в святковому вбранні: капелюх з різнокольоровими перами, з кишеньки штанів стирчало гарне руків'я кинджала, на обличчі — відбиток урочистості й воднораз хвацькості, властивої в ті часи навіть найсумирнішим людям. Стриманий і загадковий прийом, влаштований йому доном Абондіо, дуже не пасував до веселого й рішучого поводження хлопця.

«Видно, його голова чимось заклопотана»,— подумав Ренцо, а відтак сказав:

— Я прийшов довідатися, синьйоре курато, о котрій годині ви скажете нам з'явитися до церкви.

— А ви про який день говорите?

— Як це про який день? Хіба ви не пам'ятаєте, що вінчання призначено на сьогодні?

— На сьогодні? — перепитав дон Абондіо, ніби почув про це вперше.— Сьогодні, сьогодні... ні, ви вже потерпіть: сьогодні я не можу.

— Сьогодні не можете? Що ж сталося?

— По-перше, я почуваюсь, як ви бачите, не зовсім гаразд.

— Дуже шкода. Але те, що ви маєте зробити, забере зовсім небагато часу та й не вимагатиме великих зусиль...

— Та й потім... потім... потім...

— Що «потім», синьйоре курато?

— Потім... є певні труднощі.

— Труднощі? Що ж це можуть бути за труднощі?

— Залізли б ви в мою шкуру, то знали б, скільки в таких справах трапляється всяких труднощів, скільки нам доводиться звітуватися. А я чоловік надто м'якосердий, я тільки й думаю, як би усунути з дороги перешкоди, як би полегшити все, прислужитися комусь,— ось через це нехтую свої обов'язки, а потім на мене ж таки й сипляться докори, а то ще й гірше...

— Але ж бо, ради всього святого, не мучте мене більше, а скажіть просто і ясно, в чім тут річ!

— Чи ж вам відомо, скільки потрібно виконати формальностей, щоб виконати обряд вінчання за всіма правилами?

— Кому-кому, а мені це вже добре відомо,— відповів Ренцо, починаючи гарячкувати,— адже ви мені останнім часом вже доволі морочили голову. Але хіба досі ще не все закінчено? Хіба не зроблено все, що належало зробити?

— Все, все! Це вам так здається. А в дурнях, даруйте на слові, лишаюся я, бо порушую свої обов'язки, щоб тільки не примушувати страждати когось. Але тепер... досить! Я знаю, що кажу. Ми, бідні курато, опиняємось під молотом на ковадлі. Вам нетерпеливиться,— ну що ж! Я вам співчуваю, бідний молодий чоловіче, — тільки ж наше начальство... та, зрештою, годі про це, адже всього сказати не можна. А перепадає за все знов-таки нам.

— Та роз'ясніть-бо мені до ладу, яку ще там треба виконати формальність, як ви ото кажете, і я її виконаю негайно.