Алессандро Мандзоні - Заручені

Побачивши врешті одного чоловіка, що простував швидкими кроками, Ренцо подумав, що у цього, видно, якась нагальна справа, тож він одразу, без зайвих розмов, відповість йому. А зачувши, що той іще й бурмоче щось собі під носа, юнак вирішив, що це напевно чоловік щирий. Ренцо підійшов до нього й сказав:

— Скажіть, будьте ласкаві, синьйоре, в який бік треба йти до Бергамо?

— До Бергамо? Через Східні ворота.

— Дякую. А кудою йти до Східних воріт?

— Ідіть цією вулицею, ліворуч, і потрапите на Соборну площу, звідти...

— Дякую, синьйоре, там я вже дійду... Хай винагородить вас Господь! — І він поквапливо пішов у вказаному йому напрямку. Перехожий подивився йому вслід і, пов'язавши швидке зникнення юнака з поставленим запитанням, пробурмотів собі: «Або він сам чогось накоїв, або ж хтось замишляє лихе проти нього».

Ренцо вийшов на Соборну площу, перетнув її, пройшов повз купу попелу та обгорілих головешок, упізнавши рештки ілюмінації, що її свідком він був напередодні; минув соборні сходи; побачив «Пекарню на милицях», напіврознесену того ж таки дня; тепер її стерегли солдати. Тією самою дорогою, якою він ішов разом із натовпом, Ренцо підійшов до монастиря капуцинів, окинув побіжним поглядом площу перед собою, подивився на церковні двері і з зітханням подумав: «Але ж учора чернець дав мені все-таки добру пораду: залишатися в церкві, дожидаючи падре Бонавентуру й проказуючи молитви».

Тут Ренцо на мить зупинився, щоб краще роздивитися ворота, через які мав пройти, і, здаля забачивши біля них численну варту, він, із дещо збудженою уявою (доведеться поспівчувати йому — у нього були на те підстави), відчув якесь ніби небажання йти через ці ворота. Адже ось зовсім напохваті надійний притулок, де з листом від падре Крістофоро його добре приймуть. Спокуса зайти туди була дуже велика. Але Ренцо відразу ж схаменувся, подумавши: «Ні, краще бути вільною пташкою в лісі, доки моїх сил. Хто його знає? Бо ж не стануть поліцейські розриватися на частини, щоб спостерігати мене біля всіх міських воріт?» Він обернувся подивитись, чи вони не йдуть із того боку, але там не видно було нікого, хто б звернув на нього увагу. Він рушив далі, через силу стримуючи свої норовисті ноги, які так і поривались бігти, саме коли треба було йти неквапним кроком. З безтурботним виглядом, тихо насвистуючи, Ренцо підійшов до міських воріт.

У самому проході стояло кілька митних наглядачів і прислані на підмогу іспанські солдати. Але всі вони стежили за дорогою, щоб перегородити шлях до міста тим, що по першій звістці про бунт сходяться звідусіль, як ото злітаються ворони на поле, де щойно відгриміла битва. Тим-то Ренцо, опустивши очі й посуваючись ходою чи то подорожнього, чи то людини, яка прогулюється задля свого вдоволення, вийшов за ворота, не привернувши до себе нічиєї уваги. Але серце в нього завмирало від страху. Помітивши стежечку, що завертала праворуч, він побрався нею, тримаючись осторонь від великої дороги, і йшов так досить довго, перш ніж зважився озирнутися назад.

Отож він ішов і йшов — повз села та селища, знай простуючи вперед, навіть не питаючи їхніх назв. Він був певен, що відходить усе далі від Мілана, й сподівався, що йде в бік Бергамо,— поки що йому було тільки й треба цього. Час від часу озирався назад, іноді починав розтирати зап'ястки. Вони все ще трохи боліли й зберігали на собі червоні смужки — сліди шворок. Його думки, як те легко зрозуміти, були різнобарвним плетивом каяття, неспокою, люті та ніжності. Годі було відразу розібратися в усьому сказаному й зробленому напередодні звечора, розкрити потаємний бік цієї сумної історії, а надто те, як поліцейські могли взнати його ім'я. Підозра, звичайно, падала на шпажного майстра: Ренцо добре пам'ятав, як назвав йому своє ім'я. І, згадуючи тепер, у який спосіб той спонукав його проговоритися, та відновивши в пам'яті поведінку майстра, всі його хитрощі, що з їхньою допомогою він уперто старався чимбільше випитати в нього, Ренцо від підозрінь перейшов майже до цілковитої певності. Проте юнак неясно пригадував, що саме він патякав після того, як шпажний майстер пішов; але з ким він патякав — хоч убий, не міг пригадати. Пам'ять підказувала йому тільки одно, а саме те, що вона весь той час була відсутня. У оцих своїх пошуках бідолаха геть заплутався. Він був схожий на людину, яка попідписувала силу-силенну чистих бланків і довірила комусь, кого вважала втіленням благородства. А коли той виявився останнім шахраєм, ця людина захотіла дізнатися про стан своїх справ. Та що тут дізнаєшся? — в усьому суцільна плутанина! Не менш болісна була й друга думка — про те, що його чекало. Він намагався змалювати своє майбутнє в найяскравіших барвах, а тим часом усі реальні перспективи були вельми жалюгідні.