Алессандро Мандзоні - Заручені

Удосвіта, коли бідолаха Ренцо, прохропівши вже годин сім, спав іще міцним сном, два сильних штурхани та вигук зовсім поряд: «Лоренцо Трамальїно!» — пробудили його зі сну. Він отямився, потягся, через силу розплющив очі й побачив позаду ліжка чоловіка, вбраного в усе чорне, а обабіч узголів'я — двох поліцейських. Від несподіванки, спросоння та ще й з похмілля від учорашнього вина, про яке вам відомо, Ренцо якусь мить був наче очманілий; гадаючи, що це сон, і до того ж не зовсім приємний, він засовався, щоб прокинутися зовсім.

— Ну то що, вам нарешті все зрозуміло, Лоренцо Трамальїно? — спитав чоловік у чорному плащі, той самий уповноважений, якого ми вже зустрічали звечора.— Ну-бо, мерщій! Вставайте й підете з нами.

— Лоренцо Трамальїно! — повторив Ренцо Трамальїно.— Що це все значить? Що вам від мене потрібно? Хто вам сказав моє ім'я?

— Менше базікай і збирайся мерщій! — звелів один з поліцейських, беручи його за руку.

— Ого! А це що за насильство? — скрикнув Ренцо, вириваючись.— Хазяїне, агей, хазяїне!

— Заберемо його в сорочці? — спитав уповноваженого поліцейський, а тоді мовив до Ренцо: — Чули? Отак і зробимо, якщо негайно не встанете й не підете з нами.

— А навіщо? — спитав той.

— Навіщо — це ви вже дізнаєтесь у синьйора капітана поліції.

— Я? Я чесна людина, я нічого не зробив, і мені дивно...

— Тим краще для вас, тим краще. Вас миттю відпустять, і ви підете собі в своїх справах.

— То відпустіть мене зараз,— сказав Ренцо,— мені зовсім немає чого робити в поліції.

— Ну, годі! Треба кінчати! — сказав один поліцейський.

— То справді заберемо його? — мовив другий.

— Лоренцо Трамальїно! — промовив уповноважений.

— Звідки ви знаєте моє ім'я, ваша милість?

— Виконуйте свій обов'язок,— наказав уповноважений поліцейським, і ті відразу взялися за Ренцо, намагаючись стягти його з ліжка.

— Агей, ви, не чіпайте руками чесної людини. Я й сам зумію одягтися.

— Тоді одягайтеся мерщій,— сказав уповноважений.

— А я й одягаюся,— відповів Ренцо і справді почав збирати одежу, безладно розкидану по ліжку, ніби уламки корабля на березі після аварії. Почавши одягатися, він без упину говорив далі:

— Я зовсім не бажаю йти до капітана поліції, мені там нема чого робити. Коли вже мене так незаслужено ображають, то я бажаю, щоб мене відвели до самого Феррера. Його я знаю, знаю, що він благородний чоловік і дечим мені зобов'язаний.

— Звичайно, звичайно, синку, ми відведемо вас до Феррера,— відповів уповноважений.

В інший час, зачувши таку вимогу, він би розреготався від щирого серця, та зараз було не до сміху. Ще дорогою до шинку він спостеріг на вулицях якийсь рух. Проте нелегко було визначити, що це — відлуння ще не зовсім ущухлого заворушення, а чи початок нового: звідусіль виповзали люди, збирались, ходили юрбами, збивалися в гуртки. І зараз, не подаючи знаку, чи принаймні намагаючись не подати його, уповноважений насторожився, і йому здалося, що гул дедалі зростає. Отож йому хотілося відбутися чимскоріше й відвести Ренцо полюбовно, без шуму, бо якби він вступив з ним у відкриту боротьбу, то не було певності, що на вулиці вони будуть троє проти одного. Уповноважений підморгував поліцейським, щоб вони набралися терпіння й якнайменше дратували юнака, а сам намагався умовити його лагідними словами.

Тим часом Ренцо, неквапно вдягаючись і силкуючись пригадати події вчорашнього дня, майже безпомилково здогадався, що всьому причиною стали як хазяїнові намагання записати його ім'я та прізвище, так і розмови про укази. Однак звідки, чорт забирай, взнав його ім'я оцей у чорному? І що ще в біса сталося цієї ночі,— адже поліцейські так знахабніли, що, певно, хочуть заарештувати не тільки його одного, а ще й когось із тих хороших хлоп'ят, які верховодили всім напередодні й які, мабуть, не всі пішли спати, бо з вулиці долинав чимраз гучніший гул. Глянувши на обличчя уповноваженого, Ренцо помітив на ньому легеньке посмикування — ознаку нерішучості, яку той марно силкувався приховати. Тим-то, щоб, з одного боку, перевірити свої припущення й намацати грунт, а з другого — виграти час і, можливо, навіть спробувати викрутитися, Ренцо заговорив ось як:

— Я добре бачу, з чого це все почалося: з бажання дізнатися моє ім'я та прізвище. Учора звечора я — не брехатиму — був трохи напідпитку; у цих шинкарів часом знаходяться такі підступні вина, а це ж відома річ, що, як ото кажуть, вино випито, то воно й говорить. Та коли вся справа тільки в цьому, то я готовий негайно відповісти вам на всі ваші запитання. До речі, моє ім'я та прізвище ви вже знаєте. Який дідько назвав його вам?