Володимир Короленко - Діти підземелля

Я замовк і за кілька хвилин почав прощатися.

— Ти вже йдеш? — спитав Валек.

— Так, іду.

Я пішов, бо не міг уже в цей день гратися з моїми друзями безтурботно, як раніше. Чиста дитяча приязнь моя якось затьмарилася. Хоча любов моя до Валека і Марусі не послабшала, але до неї приєднався ще гострий струмінь жалю, що доходив до сердечного болю. Вдома я рано ліг у ліжко. Уткнувшися в подушку, я гірко плакав, поки міцний сон прогнав своїм повівом моє глибоке горе.

— Добридень! А я вже думав, що ти не прийдеш більше, — так зустрів мене Валек, коли я другого дня знову з’явився на горі.

Я зрозумів, чому він сказав це.

— Ні, я… я завжди ходитиму до вас, — відповів я рішуче, щоб раз назавжди покінчити з цим питанням.

Валек помітно повеселішав, і обидва ми почули себе вільніше.

— Ну що? А де ж ваші? — спитав я. — Все ще не повернулись?

— Ще ні. Чорти їх знають, де вони запропастилися.

Ми весело заходилися споруджувати хитромудру пастку для горобців, для якої я приніс ниток. Нитку ми дали в руки Марусі, і, коли необережний горобець, спокушений зерном, безтурботно стрибав у пастку, Маруся смикала нитку, покришка захляпувала пташку, яку ми потім випускали.

Тим часом опівдні небо насупилося, насунула темна хмара, і під веселий гуркіт грому зашуміла злива. Спочатку мені дуже не хотілося спускатися в підземелля, а потім, згадавши, що Валек і Маруся живуть там постійно, я переміг неприємне почуття і пішов туди разом з ними. У підземеллі було темно й тихо, але чути було, як угорі перекочувався гучний гуркіт грози, ніби хтось їздив там на величезному возі бруківкою.

За кілька хвилин я призвичаївся до підземелля, і ми весело прислухалися, як земля приймала широкі потоки зливи; гомін, сплески і часті розкоти настроювали наші нерви, викликали пожвавлення, що вимагало виходу.

— Давайте грати в піжмурки, — запропонував я.

Мені зав’язали очі; Маруся дзвеніла слабкими переливами свого жалісного сміху і ляпала по кам’яній підлозі непроворними ніжками, а я вдавав, що не можу спіймати її, як раптом наштовхнувся на чиюсь мокру постать і в ту ж хвилину почув, що хтось схопив мене за ногу. Міцна рука підняла мене з підлоги, і я повис у повітрі додолу головою. Пов’язка з очей моїх впала.

Тибурцій, мокрий і лютий, ще страшніший від того, що я дивився на нього знизу, тримав мене за ногу і дико повертав очима.

— Це ще що, га? — суворо питав він, дивлячись на Валека. — Ви тут, я бачу, весело проводите час… Завели приємну компанію…

— Пустіть мене! — сипів я, дивуючися, що і в такому незвичному становищі я все-таки можу розмовляти, але рука Тибурція ще міцніше стисла мою ногу.

— Відповідай! — звернувся він знову грізно до Валека, який в цьому скрутному становищі стояв, засунувши в рота два пальці, начебто на доказ того, що відповідати йому рішуче нема чого.

Я помітив лише, що він з великим співчуттям стежив за моєю нещасною постаттю, що хилиталась, наче маятник, у повітрі.

Пан Тибурцій підняв мене і глянув в обличчя.

— Еге-ге! Пан суддя, якщо мене не обманюють очі… Навіщо це ви зводили завітати сюди?

— Пусти! — вимовив я уперто. — Зараз же відпусти! — І при цьому я зробив інстинктивний рух, ніби збираючися тупнути ногою, але від цього тільки заборсався в повітрі. Тибурцій зареготав.

— Ого-го! Пан суддя зволять сердитися… Ну, та ти мене ще не знаєш. Я — Тибурцій. Я ось повішу тебе над вогником і засмажу, як порося.

Розпачливий вигляд Валека ніби підтверджував думку про можливість такого сумного кінця. На щастя, на визволення наспіла Маруся.

— Не бійся, Васю, не бійся! — підбадьорила вона мене, підійшовши до самих ніг Тибурція. — Він ніколи не смажить хлопчиків на вогні… Це неправда!

Тибурцій швидким рухом повернув мене і поставив на ноги; при цьому я трохи не впав, бо в мене закрутилася голова, але він підтримав мене рукою і потім, сівши на дерев’яний оцупок, поставив мене між колін.

— І як це ти сюди потрапив? — продовжував він допитувати. — Чи давно?.. Кажи ти! — звернувся він до Валека, бо я нічого не відповів.

— Давно, — відповів той.

— А як давно?

— Днів з шість.

Здалося, ця відповідь дала панові Тибурцію деяке задоволення.

— Ого, шість днів! — промовив він, повертаючи мене обличчям до себе. — Шість днів — багато часу. І ти й досі нікому ще не розбазікав, куди ходиш?

— Нікому.

— Правда?

— Нікому, — повторив я.