Володимир Короленко - Діти підземелля

— Це вам дав клеванський ксьондз? — спитав я, згадавши раптом кругле, добродушне обличчя ксьондза, який бував у батька.

— У цього малого допитливий розум, — вів далі Тибурцій, звертаючись, як і раніше, до «професора». — Справді, його священство дав нам усе це, хоча ми у нього і не просили, і навіть, можливо, не лише його ліва рука не знала, що дає права, але й обидві руки не мали про це найменшого уявлення…

З цієї дивної та заплутаної мови я зрозумів лише, що засіб придбання був не зовсім звичайний, а тому не витримав і ще раз запитав:

— Як! Ви це взяли… самі?

— Малий не позбавлений проникливості,— як і раніше, вів далі Тибурцій. — Шкода тільки, що він не бачив ксьондза: черево у нього, як справжня сорокова діжа і, значить, обжерливість йому дуже шкодить. У той же час, ми всі тут страждаємо від того, що надмірно худі, а тому деяку кількість провізії не можемо вважати для себе зайвою… Чи не так я кажу?

— Ага, ага! — замислено промимрив «професор».

— Ну от! Цього разу ви висловили свою думку дуже доречно, а то вже я починав думати, що у цього малого розум жвавіший, ніж у деяких вчених… А втім, — звернувся він до мене, — ти ще дурний і багато чого не розумієш. А ось вона розуміє. Скажи, моя Марусю, чи добре я зробив, що приніс тобі смаженю?

— Добре! — відповіла дівчинка, злегка блиснувши бірюзовими оченятами. — Маня була голодна.

Надвечір цього дня я із затуманеною головою задумливо повертався до себе. Дивні розмови Тибурція на жодну хвилину не захитали в мене переконання, що «красти недобре». Навпаки, хворобливе почуття, яке я мав раніше, ще збільшилося. Жебраки, злодії… у них нема дому!.. Від людей я давно вже знав, що з усім цим поєднується презирство. Я навіть відчував, як з глибини моєї душі підводиться гіркота презирства до моїх маленьких друзів, але я інстинктивно захищав мою приязнь від цієї гіркоти. І наслідок — жаль до Валека і до Марусі збільшився та загострився, але прихильність не зникла. Переконання, що «красти недобре», лишилося. Та коли уява моя малювала жваве личко моєї приятельки, яка обсмоктувала свої засмальцьовані пальчики, я радів її радістю і радістю Валека.

У темній алеї саду я ненароком натрапив на батька. Він, як звичайно, похмуро ходив з кінця в кінець із звичним, дивним, начебто затуманеним поглядом. Коли я опинився біля нього, він узяв мене за плече:

— Відкіля це?

— Я… гуляв…

Він пильно глянув на мене, хотів щось сказати, але погляд його знову затьмарився, і, махнувши рукою, він пішов по алеї. Мені здається, що я й тоді розумів значення цього жесту.

«А, байдуже. Ті вже нема!..»

Я збрехав ледве чи не вперше в житті.

Я завжди боявся батька, а тепер і поготів. Тепер я носив у собі цілий світ неясних питань та почуттів. Чи міг він зрозуміти мене? Чи міг я зізнатися йому в чомусь, не зраджуючи своїх друзів? Я тремтів при думці, що батько дізнається коли-небудь про моє знайомство з «поганим товариством», але зрадити Валека і Марусю я був неспроможний. Якби я зрадив їх, порушив слово, що дав, то не міг би при зустрічі підвести на них очей від сорому.

Надходила осінь. Були жнива; листя на деревах жовкло. Разом з тим наша Маруся почала хворіти.

Вона ні на що не скаржилася, тільки все худла: личко її все блідло й блідло, очі потемнішали, стали великими, повіки підіймалися важко.

Тепер я міг приходити на гору, незважаючи на те, що члени «поганого товариства» були дома. Я зовсім звик до них і став на горі своєю людиною. Підозрілі молоді люди робили мені з берестка луки та самостріли; високий юнкер з червоним носом крутив мене в повітрі, як тріску, привчаючи до гімнастики. Тільки «професор», як завжди, був заглиблений в свої складні міркування.

Усі ці люди мешкали окремо від Тибурція, який займав з «сім’єю» описане вище підземелля.

Осінь все більше набирала своїх прав. Небо частіше вкривалося хмарами, все навколо тануло в туманних присмерках, і потоки дощу шумно лилися на землю, відгукуючись одноманітним і сумним гулом у підземеллях. Мені було дуже важко вириватися з дому в таку негоду; а втім, я намагався піти, тільки непомітно. Коли ж повертався додому ввесь мокрий, то сам розвішував одяг проти каміна, смирненько лягав спати і філософськи мовчав під цілим градом докорів, що лилися на мене з вуст няньок та служниць.

Щоразу, приходячи до своїх друзів, я помічав, що Маруся все більше хиріє. Тепер вона зовсім вже не виходила на повітря, і сірий камінь — темне мовчазне страховище підземелля — продовжував безперервно свою страшну роботу, висмоктуючи життя з маленького тільця. Дівчинка здебільшого лежала в„постелі, а ми з Валеком намагалися з усієї сили розважити її й потішити, щоб викликати тихі переливи її слабенького сміху.