Володимир Короленко - Діти підземелля

Ці розмови з кожним днем зміцнювали нашу з Валеком дружбу, що росла, незважаючи на різку протилежність наших характерів. Моя поривчаста жвавість була зовсім протилежною його сумній солідності, і він викликав мою пошану своїм незалежним тоном, яким говорив про старших. Крім того, він часто розповідав мені багато нового, про що я раніше й не думав. Чуючи, як він говорить про Тибурція, ніби про товариша, я спитав:

— Тибурцій — твій батько?

— Не знаю, — відповів він задумливо, наче це питання не спадало йому на думку.

— Він тебе любить?

— Так, любить, — сказав Валек вже далеко певніше. — Він завжди піклується про мене, і знаєш, іноді він цілує мене і плаче…

— І мене любить, і теж плаче, — додала Маруся з виразом дитячої гордості.

— А мене батько не любить, — промовив я сумно. — Він ніколи не цілував мене… Він нехороший.

— Неправда! Неправда! — заперечив Валек. — Ти не розумієш. Тибурцій краще знає. Він каже, що суддя — найкраща людина в місті. Твій батько, знаєш… Він засудив навіть одного графа…

— Так, це правда… граф дуже сердився, я чув.

— Ну, от бачиш! Адже графа засудити не жарт.

— Чому?

— Чому? — перепитав Валек, трохи збентежений. — Тому що граф — не проста людина… Граф робить, що хоче, і їздить у кареті, і потім… у графа гроші; він дав би іншому судді грошей, і той би його не засудив, а засудив би бідного.

— Так, це правда. Я чув, як граф кричав у нас у квартирі: «Я вас усіх можу купити й продати».

— А суддя що?

— Батько каже йому: «Йдіть від мене геть!»

— Ну, от, от! І Тибурцій каже, що він не боїться прогнати багатого, а коли до нього прийшла стара Іваниха на милиці, він звелів принести їй стільця. От він який!

Все це примусило мене глибоко замислитися. Валек показав мені мого батька з такого боку, з якого мені ніколи не спадало на думку глянути на нього: слова Валека торкнули в моєму серці струну синівської гордості. Мені було приємно слухати похвали моєму батькові; та ще від імені Тибурція, який «все знає», але разом з тим здригнулася в моєму серці нота щемливої любові, змішаної з гіркою свідомістю, що ніколи батько не полюбить мене так, як Тибурцій любить своїх дітей.

Минуло ще кілька днів. Членів «поганого товариства» не було видно в місті, і я даремно вештався, нудьгуючи, по вулицях, чекаючи їхньої появи, щоб бігти на гору. Я зовсім занудьгував, бо не бачити Валека і Марусю стало вже для мене великою втратою. Та от коли якось я йшов, похнюпивши голову, курною вулицею, Валек раптом поклав мені на плече руку.

— Чого ти перестав до нас ходити? — спитав він.

— Я боявся… Ваших не видно в місті.

— А-а… Я не здогадався сказати тобі: наших нема, приходь… А я подумав зовсім інше…

— А що?

— Подумав, що тобі уже набридло.

— Ні, ні!.. Я, брат, зараз прибіжу, — поспішив я, — навіть і яблука зі мною.

При згадці про яблука Валек швидко повернувся до мене, ніби хотів щось сказати, але не сказав нічого, а тільки глянув на мене дивним поглядом.

— Нічого, нічого! — відмахнувся він, бачачи, що я дивлюся на нього вичікуючи. — Йди просто на гору, а я тут ще зайду кудись — справа є. Я тебе дожену на дорозі.

Я пішов тихо і часто оглядався, чекаючи, що Валек мене дожене; проте я встиг зійти на гору і підійшов до каплиці, а його все не було! Я зупинився не розуміючи: перед очима було лише кладовище, пустинне, тихе, без будь-яких ознак людського життя — тільки горобці цвірінчали на волі та густі кущі черемхи, козолисту та бузку, тулячися до південної стіни каплиці, про щось тихо шепотілися густим темним листям.

Я озирнувся навкруги. Куди ж мені тепер іти? Очевидячки, треба дочекатися Валека. А поки що я ходив між могилами, знічев’я приглядаючись до них і намагаючись розібрати стерті написи на порослих мохом могильних каменях. Тиняючись отак від могили до могили, я набрів на просторий напівзруйнований склеп. Дах його був скинутий або зірваний негодою і валявся тут же. Двері були забиті. З цікавості я приставив до стіни старий хрест і, вилізши по ньому, зазирнув усередину. Гробниця була порожня, тільки в середині підлоги було вроблено віконну раму зі склом, і крізь це скяо зяяла темна порожнеча підземелля.

Поки я розглядав гробницю, дивуючися чудному призначенню вікна, на гору прибіг захеканий та стомлений Валек. В руках у нього була велика булка, за пазухою щось випиналося, по обличчі стікали краплі поту.

— Ага! — гукнув він, помітивши мене. — Ось де ти! Якби Тибурцій тебе тут побачив, ото б розсердився! Ну, та тепер вже нема чого робити… Я знаю, ти хлопець хороший і нікому не розкажеш, як ми живемо. Ходімо до нас!