Едгар По: Чорт на дзвіниці

“Два!” — вів далі великий дзвін.

“Тва!” — повторили всі годинники.

“Три! Чотири! П’ять! Шість! Сім! Вісім! Дев’ять! Десять!” — промовляв дзвін.

“Дри! Шодири! Б’ять! Шішть! Зім! Візім! Тев’ять! Тесять!” — відгукувалися всі інші годинники.

“Одинадцять!” — промовив великий дзвін.

“Отинаццять!” — погодилися маленькі годинники.

“Дванадцять!” — промовив дзвін.

“Тванаццять!” — повторили вони, цілком задоволені.

“Таки тванаццять!” — сказали всі маленькі літні добродії, піднімаючи свої годинники.

Але великий дзвін іще не вдовольнився.

“Тринадцять!” — промовив він.

“Шорт!” — видихнули маленькі літні добродії, побліднувши, впустивши свої люльки й знявши праві ноги з лівих колін.

“Шорт! — простогнали вони. — Дринаццять! Дринаццять! Господи, дринаццята готина!”

Годі й пробувати змалювати жахливу сцену, що настала по тому. Вся Котторагоддіна зразу запала в прикру тривогу.

“Що з моїм шифотом? — загорлали всі хлопці. — Я вже цілу готину голодний!”

“Що з моєю капустою? — заверещали всі господині. — Вона геть розварилася за готину!”

“Що з моєю люлькою? — обурилися всі маленькі літні добродії. — Грім бобий! Вона вже готину як погасла!” — і в великому гніві понабивали люльки, а тоді, впавши знову у свої крісла, почали пахкати так швидко й завзято, що всю долину враз заповнив непроглядний дим.

Тим часом усі капустини густо почервоніли на виду, і здавалося, наче той, що не проти ночі згадувати, заволодів кожною річчю, яка мала подобу годинника. Навіть ті годинники, котрі були вирізьблені на меблях, заходились танцювати, мов зачакловані, а ті, що на камінах, прямо скаженіли і безперестану вибивали тринадцять, і так теліпали та вимахували маятниками, що страх було дивитись. Але що було найгірше, так це те, що ні коти, ні свині вже не хотіли миритися з поведінкою маленьких годинничків, прив’язаних до їхніх хвостів, і з обурення гасали по всьому містечку, дряпались і тицькались усюди рилами, хрокали, й вищали, й нявкали, і кидались людям у обличчя, й ховалися під спідниці, і взагалі робили такий розгардіяш, що статечна людина й уявити не може. А малий негідник, очевидячки, напружував усі свої сили, щоб наробити ще більшого переполоху. Час від часу цього паскудника можна було вгледіти крізь дим. Він сидів у дзвіниці верхи на доглядачі, що лежав навзнак. У зубах той лиходій тримав мотузку від дзвона і раз по раз смикав її рухом голови, зчиняючи таке бамкання, що в мене і досі у вухах гуде, як згадаю. А на колінах у нього лежала скрипка, і він обома руками пиляв її смичком без складу й ладу, вдаючи, ніби грає, лобуряка, “Джуді О’Фленеген і Падді О’Раферті” [4] “Джуді О’Фленеген і Падді О’Раферті” — ірландська народна пісня. .

В таких прикрих обставинах я покинув з огидою містечко, а тепер закликаю на поміч усіх шанувальників точного часу й квашеної капусти. їдьмо туди цілим загоном і відновімо давній лад у Котторагоддіні, викинувши того шибздика геть із дзвіниці.

© ЛІСНЯК Ю. Я.,переклад з англійської, 1992.

“Невеличкі промови про дивно минулі речі” (латин.).

“Про похідні слова” (латин.)

…підрядкові примітки Хроккожвакеля… — Всі прізвища “вчених”, наведені в тексті, пародійні. Тут По використовує дуже для нього характерний іронічно-містифікаторський прийом, що його вперше вжив в американській літературі Вашінгтон Ірвінг у своїй “Історії Нью-Йорка” (1809).

“Джуді О’Фленеген і Падді О’Раферті” — ірландська народна пісня.