Едгар По - Чорт на дзвіниці

Усіх людей, які займають посади-синекури, більшою чи меншою мірою поважають, а що доглядач дзиґарів у Котторагоддіні має найдосконалішу в світі синекуру, його й поважають найдужче з усіх людей у світі. Він головний сановник містечка, і навіть свині зводять на нього очі з щирою шанобою. Фалди його сурдута набагато довші, люлька, пряжки на черевиках, очі й черево — набагато більші, ніж у будь-якого з літніх добродіїв містечка; що ж до його підборіддя, то воно не подвійне, а потрійне.

Отже, я змалював вам щасливий куточок земної кулі — Котторагоддіну. Як жаль, що така чарівна картина мусила перемінитись на свою протилежність.

Серед наймудріших мешканців містечка давно ходить прислів’я про те, що “нічого доброго не може прийти з-за пагорбів”; і виявилося, що ці слова мають у собі трохи пророчого духу. Позавчора, десь за п’ять хвилин до полудня, на сході, на самому верху кряжа пагорбів з’явилась якась дивовижа. Така подія, звичайно, привернула увагу, і кожен невеличкий літній добродій, що сидів у кріслі з шкіряним сидінням, повернув одне зі своїх очей і скрушно втупився в ту появу, не зводячи другого ока з дзиґарів на вежі. На той час, коли до полудня вже лишалося всього три хвилини, химерна поява вже сприймалась як зовсім невеличкий чоловічок чужоземного вигляду. Він збігав з пагорбів у великому поспіху, так що дуже скоро всі змогли розгледіти його добре. То був таки справді найчудніший дженджик з усіх, кого будь-коли бачили в Котторагоддіні. Колір його обличчя нагадував темний нюхальний тютюн; він мав довгий закандзюблений ніс, очі — як горошинки, широченний ротяку, чудові зуби, які він, очевидячки, навмисне виставляв напоказ, шкірячись від вуха до вуха. Решту його обличчя закривали баки й вуса. Голова була непокрита, волосся все в акуратненьких папільйотках. Убраний він був у облиплий чорний фрак, з однієї кишені якого вистромлявся довжелезний ріжок білої хустинки, чорні кашемірові штани до колін, чорні панчохи й тупоносі чорні лакові черевики з величезними бантами з чорної атласної стрічки. Під однією пахвою він мав височенного капелюха, під другою — скрипку, разів у п’ять більшу за нього самого. В лівій руці він тримав золоту табакерку, з якої, вистрибом-вихилясом збігаючи з пагорба, він раз у раз брав понюхи тютюну, виказуючи при тому якнайбільше самовдоволення. Господи, ото було видовище для поштивих городян Котторагоддіни!

Відверто кажучи, в цього суб’єкта, попри його усмішку, обличчя було зухвале й зловісне; і коли він вбіг просто в містечко, дивні тупі носаки його черевиків викликали немалі підозри; і не один з городян, що побачили його в той день, дав би дещицю, аби зазирнути під ту білу батистову хусточку, що так настирливо вистромлялась із кишені його фрака. Але найбільше праведне обурення цей нахабний жевжик викликав тим, що, витанцьовуючи то фанданго, то джигу, він наче й уявлення не мав, що в танці треба дотримувати певного рахунку.

А втім, добряги городяни ще не встигли як слід розплющити очі, коли рівно за півхвилини до полудня той паскудник, як я вже сказав, ускочив прямо серед них; там зробив “шасе”, там “блансе”, а потім, після піруета й “па-де-зефір”, випурхнув просто на вежу ратуші, де приголомшений доглядач сидів і курив, сповнений гідності й скрухи. Але чоловічок зразу схопив його за носа, смикнув угору й униз і насадив свого великого капелюха йому на голову, аж очі й рота закривши; а потім, замахнувшись великою скрипкою, почав бити його так довго й старанно, що при кожному падінні порожнистої сприпки на гладкого доглядача могло здатись, ніби цілий полк басових барабанщиків вибиває пекельний дріб у дзвіниці на вежі ратуші Котторагоддіни.

Хтозна, до якої відчайдушної помсти цей безчесний напад підштовхнув би городян, якби не одна важлива обставина: до полудня лишилась одна секунда. Дзвін готовий був ударити, і в цю хвилину найпершою, абсолютною необхідністю для кожного було — уважно дивитись на свій годинник. Правда, було очевидно, що в цю саму мить той суб’єкт на вежі витворяв з дзиґарями щось зовсім неподобне. Але дзиґарі почали бити, і ніхто вже не мав часу стежити за його витівками, бо всі повинні були рахувати удари дзвона.

“Один!” — промовили дзиґарі.

“Отин!” — відгукнувся кожен із маленьких літніх добродіїв у кожному кріслі зі шкіряним сидінням у місті Котторагоддіні. “Отин!” — промовив і його кишеньковий годинник; “Отин!” — промовив і годинник його дружини; “Отин!” — промовили й годинники хлопців, і маленькі позолочені годиннички з репетирами на хвостах кота й свині.