Антуан де Сент-Екзюпері - Нічний політ

Рів'єр мовчав, і схиливши голову, дивився на свої руки. А Робіно, стоячи перед ним, не наважувався заговорити. Лев, навіть переможений, наганяв на нього страх. Він підбирав високі слова, сповнені відданості, але щоразу, підводячи погляд, бачив перед собою низько похилену голову, сиве волосся, гірко стулені уста. Нарешті він наважився:

— Пане директоре…

Рів'єр підвів голову і подивився на нього. Він прокисдався з такої глибокої задуми, повертався з такої далечини, що, мабуть, ще й не помітив Робіно. І ніхто ніколи не дізнається, що побачив він, що відчув у ті хвилини, і яка туга стисла його серце. Рів'єр довго дивився на Робіно, мов на живого свідка якихось подій. Робіно знітився. Чим довше дивився Рів'єр на Робіно, тим ясніше вимальовувалась на його губах якась незбагненна іронія. Чим довше дивився Рів'єр на Робіно, тим дужче Робіно червонів. І тим більше Рів'єрові здавалося, що Робіно, з його зворушливо добрими і, на жаль, нерозважливими намірами прийшов сюди як свідок людської глупоти.

Робіно збентежився. І сержант, і генерал, і град куль тут були недоречні. Відбувалося щось незрозуміле. Рів'єр усе двився на нього. І Робіно мимоволі змінив позу, витяг ліву руку з кишені. Рів'єр усе дивився на нього. Тоді, Робіно, страшенно збентежений, сам не знаючи чому, мовив:

— Я прийшов одержати ваші розпорядження.

Рів'єр дістав годинника і просто сказав:

— Друга година. Поштовий з Асунсьона приземлиться о другій годині десять хвилин. Накажіть відправити європейський поштовий о другій п'ятнадцять.

І Робіно розніс дивну звістку: нічні польоти не скасовано. Він звернувся до начальника канцелярії:

— Принесіть мені ту папку, я перевірю її.

І коли начальник канцелярії став перед ним, Робіно сказав:

— Почекайте.

І начальникові канцелярії довелося чекати.

Літак з Асунсьона сповістив, що йде на посадку. Навіть у найважчі хвилини Рів'єр по телеграмах стежив за благополучним польотом асунсьонського поштового. Серед тої розгубленості це було для Рів'єра винагородою за його віру, доказом його правоти. Цей благополучний політ словами телеграм провіщав тисячі таких же благополучних польотів. «Не кожної ж ночі лютують циклони». І ще Рів'єр думав: «Дорогу прокладено — не можна не йти нею».

Спускаючись від аеродрому до аеродрому, з Парагваю, ніби виходячи з чудового саду, багатого квітами, низенькими будинками і тихими водами, літак линув поза циклоном і хмари не затуляли йому зірок. Дев'ятеро пасажирів, закутавшись у ковдри, притискалися лобами до вікон, мов до вітрин із коштовностями, бо маленькі аргентінські міста вже перебирали в пітьмі все своє золото під ясним сяйвом золота зоряних міст. Попереду пілот підтримував своїми руками неоціненний вантаж людських життів, і в його широко розплющених очах відбивався місяць. Буенос-Айрес уже заливав обрій рожевим полум'ям, і от-от мав засяяти всіма своїми каменями, наче казковий скарбю. Пальці радиста посилають останні повідомлення — фінальні ноти сонати, яку він весело відбарабанив у небі і мелодію якої так добре розумів Рів'єр; потім радист прибрав антену, трохи потягнувся, позіхнув і всміхнувся: прибули.

Приземлившись, льотчик побачив пілота європейського поштового — той стояв, притулившись спиною до свого літака і засунувши руки в кишені.

— Це ти повезеш далі?

— Так.

— Патагонець уже тут?

— Його не ждуть: пропав безвісти. Погода гарна?

— Чудова. Фаб'єн, значить, пропав?

Вони мало говорили про це. Почуття великого братерства не потребувало слів.

Мішки з асунсьонською поштою перевантажували в європейський літак, і пілот, усе так же нерухомий, закинувши голову і притулившись потилицею до кабіни, дививсяя на зірки. Він почував, як в ньому народжуєтьсяя величезна сила, як охоплює його могутня радість.

— Навантажили? — спитав чийсь голос. — Тоді — контакт!

Пілот не ворушився. Запустили мотор. Плечима, притиснутими до кабіни, пілот відчув, як літак ожив. Нарешті, після стількох чуток — полетить… не полетить… полетить… — пілот міг заспокоїтися. Його рот трохи розтулився, при світлі місяця блиснули зуби, мов зуби молодого хижака.

— Обережно, ей! Це ж ніч.

Він не почув поради товариша. Засунувши руки в кишені, закинувши голову обличчям до хмар, гір, рік і морів, він тихо засміявся. Сміх був нечутний, але пробігав по всьому тілу, як вітерець у листі дерева, і пронизував його всього… Сміх був нечутний, але куди сильніший ніж ті хмари, гори, річки і моря.