Антуан де Сент-Екзюпері - Нічний політ

А Рів'єр думає. В нього вже немає надії: екіпаж загине десь у темряві ночі.

Рів'єр пригадує картину, яка потрясла його в дитинстві: спускали ставок, щоб знайти тіло утопленого. І тут не знайдуть нічого доти, доки не стече з землі цей морок, доки знову не покажуться в денному світлі піски, рівнини, хліба. Можливо, прості селяни знайдуть двох дітей, які, затуливши обличчя руками, ніби сплять серед трав, у золоті тихого дня. Але вони мертві, ніч утопила їх.

Рів'єр думає про скарби, поховані в глибинах ночі, мов у казкових морях… Яблуні вночі ждуть ранку, ждуть усіма своїми квітами, які ще не розпустилися. Ніч багата, у ній повно запахів, у ній стільки поснулих ягнят, стільки квітів, які не мають ще й кольору.

Назустріч дню помалу встануть буйні ниви, вологі гаї, прохолодні луки. Але серед горбів, тепер зовсім смирних, серед пасовиськ і ягнят, серед усієї цієї лагідності світу залишаться двоє дітей, які ніби сплять. І якась частинка видимого світу переллється в інший світ.

Рів'єр знає дружину Фаб'єна, неспокійну і ніжну: їй дали тільки торкнутися кохання, як ненадовго дають іграшку бідній дитині.

Рів'єр думає про руку Фаб'єна, яка, тримаючи штурвал, ще держатиме кілька хвилин свою долю. Про руку, що вміла пестити. Про руку, яка торкалася грудей і, мов божественна рука, збуджувала у них хвилювання. Про руку, яка торкалася обличчя — і змінювала його. Про цю чудотворну руку.

Фаб'єн летить зараз над нічною пишнотою моря хмар, а внизу під тим морем — вічність. Він загубився серед сузір'їв і став єдиним жителем їх. Він ще тримає світ у своїх руках, колихає його, притиснувши до грудей. Він стискає в своєму штурвалі тягар людських багатств і несе у відчаї від зірки до зірки той марний скарб, який йому скоро доведеться випустити з рук…

Рів'єрові спада на думку, що якась радіостанція ще чує Фаб'єна. Одна тільки музична хвиля, сповнена мінорних переливів, ще зв'язує Фаб'єна з світом. Не скарга. Не крик. Найчистіший з звуків, будь-коли народжених відчаєм.

Робіно порушив самотність Рів'єра:

— Пане директоре, я подумав… може, все-таки спробувати б…

У нього не було ніяких пропозицій, просто він засвідчував свою добру волю. Йому так хотілося б знайти якесь рішення, і він шукав його, неначе розв'язував ребус. Звичайно він знаходив такі рішення, яких Рів'єр ніколи не слухав. «Бачите, Робіно, — казав він, — у житті немає готових рішень. Є рушійні сили: треба творити ці сили, тоді прийдуть і рішення». Отож Робіно обмежувався тим, що творив рушійну силу в стані механіків. Скромну силу, яка берегла від іржі втулки гвинтів.

Але події сьогоднішньої ночі застали Робіно беззбройним. Його інспекторське звання не давало йому ніякої влади ні над грозами, ні над примарним екіпажем, який боровся зовсім не ради премії за точність, а щоб уникнути того єдиного покарання, котре знімало всі інспекторські покарання, — смерті.

І Робіно, нікому тепер не потрібний, тинявся без діла по кімнатах.

Дружина Фаб'єна попросила доповісти про себе. Охоплена тривогою, вона сиділа в канцелярії і чекала, коли Рів'єр її прийме. Службовці нишком поглядали на неї. Це якось бентежило жінку, вона боязко озиралася. Все тут було неприхильне до неї — і ці люди, які, ніби переступивши через труп, продовжували займатись своїми справами, і папки, де від людського життя лишався тільки рядок черствих цифр. Сімона шукала чогось, що говорило б про Фаб'єна. Дома все свідчило, що його немає: приготована постіль, кава на столі, букет квітів… А тут вона не знаходила жодної ознаки. Тут усе було проти її жалю, проти її дружби, її спогадів. Вона почула тільки одну фразу — при ній ніхто не говорив голосно — коли вилаявся службовець, котрий вимагав якийсь опис: «Опис динамомашин, хай вам чорт, які ми посилаємо в Сантос!» Вона з безмежним подивом глянула на того чоловіка. Потім ледь подивилася на стіну, де висіла карта. Її уста ледь тремтіли.

Сімона відчувала, що втілює тут правду, ворожу цьому світові, і їй було ніяково. Вона вже майже жалкувала, що прийшла сюди — їй хотілося сховатись, і, боячись стати надто помітною, вона стримувалась, щоб не кашлянути, не заплакати. Вона розуміла, що її присутність тут незвична, недоречна, і почувала себе так, наче була гола. Але її правда була така сильна, що побіжні погляди секретарів знов і знов повертались нишком до її обличчя і читали на ньому ту правду. Ця жінка була прекрасна. Вона мовби нагадувала людям про священний світ щастя. Нагадувала, на яку високу матерію замахується, сам того не знаючи, кожен, хто присвятив себе дії. Відчуваючи на собі стільки поглядів, жінка заплющила очі. Вона нагадувала людям, який великий спокій вони, самі того не знаючи, можуть порушити.