Антуан де Сент-Екзюпері - Нічний політ

Рів'єр прийняв її.

Вона прийшла, щоб несміливо захищати свої квіти, свою каву на столі, своє молоде тіло. Але в цьому кабінеті, ще холоднішому, ніж інші кімнати, губи їй знову почали тремтіти. Сімона зрозуміла, що в цьому іншому світі її правди не висловити. Все, що повставало в ній — її палка, мов у дикунки, любов, її відданість — усе, здавалося, стає тут якимось набридливим, егоїстичним. Їй захотілося вибігти звідси.

— Я вам заважаю…

— Ви мені не заважаєте, пані, - сказав Рів'єр. — На жаль, і вас, і мені лишається тільки чекати.

Вона ледь помітно повела плечима, і Рів'єр зрозумів значення того руху: «Нащо ж тоді та лампа, і приготований обід, і квіти — все, що жде дома…» Одна молода мати якось призналася Рів'єрові: «Я й досі не можу усвідомити, що моя дитина померла. Про неї нагадують жорстоко усякі дрібнички — то знайдеш її одяг, а то прокидаєшся вночі і відчуваєш, як серце заливає така ніжність, тепер уже нікому не потрібна, як і моє молоко…» І ця жінка з завтрашнього дня почне так же важко звикатись із смертю Фаб'єна, знаходячи її в кожній своїй, тепер уже непотрібній, дії, в кожній речі. Фаб'єн повільно покидатиме свій дім. Рів'єр тамував глибокий жаль.

— Пані…

Молода жінка виходила, майже принижено усміхаючись, не знаючи своєї власної сили.

Рів'єр важко сів.

«Але ж вона допомагає мені знаходити те, що я шукав…»

Неуважно постукуючи по телеграмах, які повідомляли про погоду над північними аеродромами, він думав:

«Ми не вимагаємо безсмертя, але нестерпно бачити, як вчинки і речі раптом втрачають свій сенс. Тоді й виявляється довколишня порожнеча…»

Його погляд упав на телеграми.

«Отак до нас і проникає смерть: через оці послання, які вже не мають ніякого сенсу…»

Він подивився на Робіно. Цей недалекий і непотрібний зараз хлопець теж не має сенсу. Рів'єр майже грубо сказав йому:

— Що, я сам повинен знайти вам роботу?

Він штовхнув двері, які вели до кімнати секретарів, і загибель Фаб'єна раптом вразила його своєю очевидністю: Рів'єр побачив ті ознаки, яких не помітила пані Фаб'єн. На стіні висів табель і там, у колонці устаткування, як підлягало списанню, вже була карточка РБ-903 — літак Фаб'єна. Службовці, які оформляли документи для європейського поштового, працювали мляво, бо знали, що виліт затримується. З аеродрому по телефону вимагали інструкцій для команд, яким уже нічого було чергувати. Всі життєві функції були уповільнені. «Ось вона, смерть!» — подумав Рів'єр. Справа його життя зупинилась, мов той вітрильник, який ліг у дрейф під час штилю у відкритому морі.

Він почув голос Робіно:

— Пане директоре… вони були одружені тільки півтора місяця…

— Ідіть працювати.

Рів'єр усе ще дивився на секретарів і бачив за ними підсобних робітників, механіків, пілотів — усіх тих, що своєю вірою творців допомагали в його праці. Він подумав про давні маленькі міста, які, почувши про «Острови», збудували корабель. І навантажили його своїми надіями. Щоб усі побачили, як їхні надії розпускають на морі вітрила. Люди виросли, вирвалися з маленького світу своєї особистості, корабель приніс їм визволення. «Мета, можливо, нічого не виправдовує; але дія рятує від смерті. Завдяки своєму кораблеві ці люди здобули безсмертя».

Рів'єр теж боротиметься зі смертю, якщо він поверне телеграмам справжній зміст, черговим командам — їхню тривогу, а пілотам — їхню повну драматизму мету. Якщо його справа знову наповниться життям, як наповнюються свіжим вітром паруси кораблів у відкритому морі.

Комодоро-Рівадавія більше нічого не чує, але Байя-Бланка, розташована за тисячу кілометрів від Комодоро, через двадцять хвилин приймає друге послання:

«Спускаємось. Входимо у хмари…»

А потім радіостанція Трілью ловить з якогось незрозумілого тексту ще двоє слів:

«… видно нічого…»

Отак з тими короткими хвилями. Там їх піймаєш, а тут — глухо. А тоді ні з того ні з сього все раптом змінюється. І екіпаж, що летить невідомо де, являється перед живими, ніби він — поза часом і простором, і слова на білих аркушах писано вже рукою привидів.

Закінчився бензин, чи, може, пілот перед аварією надумав зробити останню ставку — спробувати сісти, не розбившись?

Голос Буенос-Айреса наказує Трілью:

«Спитайте їх про це».

Апаратна радіостанції схожа на лабораторію: нікель, мідь, манометри, мережа проводів. Чергові радисти у білих халатах схилилися, мовчазні, мовби вони роблять якийсь дослід.