Антуан де Сент-Екзюпері - Нічний політ

Фаб'єн міг би ще боротися, спробувати щастя: фатальності як зовнішньої сили немає. Але є фатальність внутрішня: настає хвилина, коли людина раптом відчуває себе вразливою, і тоді помилки затягують її, як запаморочення в голові…

І ось в одну таку мить грозові хмари зненацька розірвались, і в тому розриві, просто над головою, засяяло, мов смертельна принада в капкані, кілька зірок…

Він подумав, що це пастка: бачиш в щілині три зірки, піднімаєшся до них, а спуститись уже не можеш — і кусай тоді свої зірки…

Але йому так хотілося світла, що він піднявся.

Він піднявся — зорі були йому орієнтирами, і з ними стало легше долати завихрення. Променистий магніт зірок притягав його до себе. Він так стомився в довгій погоні за світлом, що тепер ні за що не покинув би навіть зовсім неясного вогника. Світло десь у заїзді видалося б йому таким багатством, що він кружляв би до самої смерті навколо цього жаданого знамення. І ось він піднімається до полів світла.

Піднімається повільно, по спіралі, ніби у відкритому колодязі, який під ним одразу ж закривається. І в міру того, як він піднімається, хмари втрачають свій брудно-темний колір, вони пливуть назустріч мов хвилі, дедалі чистіші, дедалі біліші. Нарешті Фаб'єн вирвався з хмар.

Він був надзвичайно здивований: світло просто осліплювало. Довелося на кілька секунд заплющити очі. Він ніколи не подумав би, що хмари вночі можуть бути такі сліпучо-яскраві. Повний місяць і всі сузір'я перетворювали їх на променисті хвилі.

Вирвавшись із хмар, літак тої ж миті потрапив у царство незвичайного спокою. Сюди не сягало ні найменше хвилювання. Літак входив у спокійну зону, як човен, проминувши мол, входить у захищені води. Він опинився десь в куточку неба, невідомому і затишному, наче бухта щасливих островів. Унизу під ним бушувала буря, вона створювала інший світ, пронизаний несамовитими поривами вітру, водяними смерчами, блискавками; але цей світ повертав до зірок обличчя із кришталю і снігу.

Фаб'єнові почало здаватись, що він досягнув ніби порога раю, бо все почало сяяти — руки, одяг, крила. Світло йшло не від зірок, воно линуло знизу, воно було круг нього, струменіло з цих білих мас.

Хмари під літаком відбивали сніговий блиск місяця. ВОни здіймалися і праворуч і ліворуч, високі як вежі. Вони лили молочні потоки світла, в яких купався літак. Обернувшись, Фаб'єн побачив, як усміхається радист.

— Іде на краще! — кричить радист.

Проте голос його тоне в гуркоті польоту, і єдиним засобом зв'язку між ними залишаються усмішки. «Я зовсім божевільний, — думав Фаб'єн. — Усміхаюсь… Ми ж пропали».

Але ж тисячі темних рук випустили його. З нього спали кайдани, мов з того бранця, якому дозволено трохи побути на самоті серед квітів.

«Надто красиво», — міркував Фаб'єн. Він блукав серед зірок, розсипаних густо, як скарб, блукав у світі, де крім нього, Фаб'єна, і його товариша, не було жодної живої душі. Вони скидалися на злодіїв із давньої казки, замурованих у повній скарбів кімнаті, з якої їм уже не вийти. Вони блукають серед холодних розсипів коштовностей, безмежно багаті, але приречені.

Один радіотелеграфіст патагонського аеродрому Комодоро-Рівадавія раптом різко махнув рукою, і всі ті, хто цієї ночі безпорадно сидів на радіостанції, зібрались круг нього, схилилися над його столом.

Перед ними був яскраво освітлений чистий аркуш паперу. Рука радиста все ще вагалася. Вона ще держала літери в полоні, але пальці вже тремтіли, олівець погойдувався.

— Грози?

Радист ствердно кивнув головою. Грозові розряди заважали йому прислухатися.

Потім він записав кілька нерозбірливих знаків. Потім слова. І тоді змогли розібрати текст.

«Блоковані над бурею, висота три тисячі вісімсот. Ідемо просто на захід, у глиб материка, бо літак знесло до моря. Під нами густі хмари. Не знаємо, чи ми все ще летимо над морем, чи вже відійшли. Повідомте район поширення бурі».

Скрізь бушували грози, і, щоб передати цю радіограму в Буенос-Айрес, довелося пересилати її від станції до станції. Вістка йшла серед ночі вперед, мов сторожовий вогонь, який запалювали від вежі до вежі.

Буенос-Айрес велів передати:

«Буря над усім материком. Скільки у вас лишилося пального?»

«На півгодини».

І ця фраза від чергового до чергового дійшла до Буенос-Айреса.

Екіпаж був приречений: не мине і тридцяти хвилин — літак порине у циклон, який потягне його до землі.