Антуан де Сент-Екзюпері - Нічний політ

— А Трілью його чує?

— Ми не чуємо Трілью.

— Подзвоніть туди по телефону.

— Пробували: лінія пошкоджена.

— Яка у вас погода?

— Загрозлива. Блискавки на заході і півдні. Надто душно.

— Вітер?

— Ще слабкий, але це на десять хвилин.

І Рів'єр став перегортати телеграми з південних аеропортів. Усі повідомляли, що літак мовчить. Деякі аеропорти перестали відповідати Буенос-Айресу, і на карті ширилася пляма німих районів — над маленькими містами уже бушував циклон, і двері були щільно зачинені, і кожен будинок на темній вулиці, одрізаний від світу, загубився серед ночі, мов корабель у морі. Тільки світанок визволить їх.

А проте, нахилившись над картою, Рів'єр усе ще не втрачав надії знайти десь клапоть чистого неба, — він надіслав телеграми до поліції понад тридцятьох провінційних містечок, просив повідомити про стан погоди, і відповіді уже почали надходити. Всі радіостанції лінії на дві тисячі кілометрів дістали наказ: почувши сигнал літака, протягом тридцяти секунд сповістити Буенос-Айрес, а Буенос-Айрес повідомить ту станцію. щоб вона передала Фаб'єнові, де він може сховатися.

На годину ночі викликали службовців, і вони вже заповнили канцелярію. Якимись таємничими шляхами люди дізнавалися, що нічні польоти, можливо, будуть відмінені, і навіть європейський поштовий вилітатиме тільки на світанку. Притишивши голос, вони говорили про Фаб'єна, про циклон і особливо про Рів'єра. Вони вгадували, що він десь тут, десь зовсім поряд, роздавлений цим звинуваченням, яке кинула йому сама природа.

Та ось голоси замовкли: на порозі з'явився Рів'єр, у пальті, у капелюсі, як завжди, насунутому на очі, - вічний мандрівник. Він спокійно підійшов до начальника канцелярії.

— Вже десять хвилин на другу, документи європейського оформлено?

— Я… я думав…

— Ви маєте не думати, а виконувати.

Він повернувся, і заклавши руки за спину, повільно підійшов до розчиненого вікна.

Підбіг секретар:

— Пане директоре, ми одержимо мало відповідей. Повідомляють, що у внутрішніх районах багато телеграфних ліній уже зруйновано…

— Гаразд.

Рів'єр незворушно дивився у ніч.

Отже, кожна нова звістка несла загрозу літаку. Кожне місто, якщо його лінії зв'язку ще не були зруйновані, і воно мало змогу відповісти Буенос-Айресу, повідомляло про рух циклону, мов про ворожу навалу. «Буря йде з глибини материка, з Кордільєрів. Змітаючи все на своїй дорозі, вона посувається до моря…»

Рів'єрові здавалося, що зорі надто яскраві, повітря надто вологе. Яка дивна ніч! Вона раптом починала гнисти шарами, як м'якуш розкішного плоду. Над Буенос-Айресом ще світили у повному своєму складі зорі, але то була тільки оаза, і то ненадовго… А втім, літак і не міг сюди дістатися. Грізна ніч, яка гниє від подихів недоброго вітру. Ніч, яку нелегко перемогти.

Десь у її глибинах бореться з небезпекою літак, і в ньому — охоплені тривогою люди.

Дружина Фаб'єна подзвонила по телефону.

В ту ніч, коли він мав повернутися, вона щоразу розраховувала політ патагонського поштового. «Зараз він вилітає з Трілью..» І засинала. Трохи пізніше: «Він підлітає до Сан-Антоніо і вже бачить вогні…» Тоді вона вставала, відхиляла завіски і оглядала небо: «Ці хмари заважають йому…» Іноді між хмарами, як пастух ішов місяць. І молода жінка знову лягала, заспокоєна місяцем та зорями, що тисячами оточують її чоловіка. Десь коло години ночі вона відчувала, що він наближається. «Він має бути вже недалеко, він бачить Буенос-Айрес…» Тоі вона знову вставала, готувала йому їжу, гарячу каву: «Там, угорі так холодно…» Вона завжди зустрічала Фаб'єна так, ніби той спустився із снігової вершини: «Ти не змерз?» — «Та ні ж!» — «Все одно, погрійся трохи…» Чверть на другу у неї все було готове. Тоді вона дзвонила.

Тієї ночі, вона як завжди, спитала:

— Фаб'єн уже приземлився?

Службовець, який взяв трубку, знітився:

— Хто питає?

— Сімона Фаб'єн.

— А!.. Хвилиночку…

Не насмілюючись нічого сказати, службовець передав трубку начальникові канцелярії.

— Хто говорить?

— Сімона Фаб'єн.

— А!.. Що ви хотіли, пані?

— Мій чоловік уже приземлився?

Настала мовчанка, яка видалася їй незрозумілою, потім пролунала коротка відповідь:

— Ні.

— Він запізнюється?

— Так…

Знову мовчанка.

— Так… запізнюється.

— Ой!..

То був зойк пораненого тіла. Запізнення — це нічого… це нічого… але якщо воно затягується…

— Ой!… О котрій годині він прибуде?