Антуан де Сент-Екзюпері - Нічний політ

— Обережний, ясна річ…

І знову засміявся.

Він почав одягатися. На це свято він вдягався у найгрубіші тканини, в найважчу шкіру, одягався, як селянин. І чим важчий він ставав, тим більше вона милувалася ним. Сама застебнула йому пояса, допомогла натягнути чоботи.

— Ці чоботи муляють.

— Ось інші.

— Знайди мені мотузок, щоб прив'язати запасний ліхтарик.

Вона оглянула чоловіка. Востаннє перевірила його спорядження: все припасовано добре.

— Ти дуже гарний.

Побачила, що він ретельно зачісується.

— Це для зірок?

— Це щоб не почувати себе старим.

— Я ревную…

Він знову засміявся, обняв її, притиснув до свого важкого одягу. Потім узяв її, як маленьку, на руки і, так само сміючись, поклав у ліжко:

— Спи!

Зачинивши за собою двері, він вийшов на вулицю і серед невпізнанної вечірньої юрби ступив перший крок до завоювання ночі.

Вона залишилася сама. Сумно дивилася на квіти, на книги — на все те ніжне, лагідне, що для нього було тільки морським дном.

Його приймає Рів'єр.

— Під час останнього рейсу ви утнули мені штуку. З півдороги кудись повернули, хоч метеозведення були добрі, і ви вільно могли пройти навпростець. Злякалися?

Заскочений зненацька, пілот мовчить. Повільно потирає долоні. Потім підводить голову і дивиться Рів'єрові просто в очі:

— Так.

Десь у глибині душі Рів'єрові жаль цього відважного хлопця, який десь раптом злякався. Пілот намагається виправдатись.

— Я вже нічого не бачив. Звісно, трохи далі… Можливо… радіо повідомляло. Але моя лампа майже не світила, я не бачив навіть власних рук. Хотів увімкнути посадкову фару, щоб бачити хоч крило, — нічого не помогло. Мені здавалося, що я на дні величезної ями, з якої важко вибратися. А тут іще мотор почав капризувати…

— Ні.

— Ні?

— Ні. Мотор ми потім оглянули. Працює чудово. Та коли злякаєшся, то завжди здається, що мотор починає капризувати.

— Хто б не злякався! Наді мною здіймалися гори. Я хотів набрати висоту і попав у завихрення. Ви ж самі знаєте, коли нічого не бачиш… завихрення… Замість того, щоб піднятися, я втратив сто метрів. Я вже не бачив ні гіроскопа ні манометрів. Мені здавалося, що оберти зменшуються, мотор почав перегріватися, що падає тиск масла… І все це в пітьмі, як хвороба. Я дуже зрадів, коли побачив освітлене місто.

— У вас надто багата фантазія. Йдіть.

І пілот виходить.

Рів'єр вмощується глибше в фотелі, проводить рукою по сивому волоссю.

«Це найвідважніший з моїх людей. Того вечора він діяв прекрасно, але я рятую його від страху…»

І знову, як спокуса слабості зринула думка:

«Щоб люди тебе любили досить їх пожаліти. Я не маю жалю, або приховую його. А так хотілося б оточити себе людською дружбою, теплом. Це буває в роботі лікаря. А я спрямовую хід подій. Мені треба виковувати людей, щоб вони спрямовували події. Увечері в кабінеті, сидячи над стосом дорожних листів, я так гостро відчув цей незбагненний закон. Досить трошки попустити, дозволити добре відрегульованим подіям іти своїм ходом, і одразу ж, мов якимось чудом, починаються аварії. Ніби моя воля — це єдине, що не дає літаку розбитися в польоті, не дає бурі затримати літак у дорозі. Іноді я і сам дивуюся своїй владі».

Він продовжував міркувати:

«Можливо, тут усе ясно. Так садівник невпинно бореться на своєму газоні… Земля споконвіку виношує в собі дикий ліс, а сила простої людської руки заштовхує його назад в землю».

Він думає про пілота:

«Я рятую його від страху. Я нападав не на нього, через нього я нападаю на той опір, що паралізує людей перед лицем невідомого. Якщо я його слухатиму, жалітиму, якщо серйозно поставлюся до його пригоди — він повірить, що я й справді повернувся з якоїсь таємничої країни, а саме таємниці люди й бояться. Треба, щоб люди спускалися в цей похмурий колодязь, а тоді піднімалися з нього і казали, що нічого там не бачили. Треба, щоб оця людина, не маючи навіть шахтарського ліхтарика, який освітлює тільки руки або крило, спустилася в найпотаємнішу глибину ночі, в її товщу, і на всю ширину плечей розсунула невідомість».

Однак у цій боротьбі Рів'єра і його пілотів у глибині їхніх душ зв'язувало мовчазне братерство. Це були люди однієї формації, їх вела та сама жадоба перемоги. Але Рів'єр пам'ятає інші битви, які він вів, підкорюючи ніч.

В офіційних колах побоювались похмурих володінь ночі, мов якоїсь невідомої пущі. Їм здавалося, що кинути екіпаж із швидкістю двісті кілометрів на годину назустріч бурям, туманам, і всім тим невидимим перешкодам, якими сповнена ніч — це авантюра, допустима тільки у військовій авіації: ясної ночі вилітаєш з аеродрому, бомбардуєш — і повертаєшся на той же аеродром. Але регулярні нічні рейси були б приречені на невдачу. «Нічні польоти — заперечив Рів'єр, — це для нас питання життя і смерті, бо кожної ночі ми втрачаємо ту перевагу над залізницею і пароплавством, яку здобуваємо протягом дня».