Томас Манн - Маріо і чарівник

Якби ми були так і зробили! Тоді б ми не бачили й не чули того злощасного Чіполлу; але кілька міркувань утримало нас від переїзду в інше місце. Один поет сказав, що тільки лінощі заважають нам виходити з прикрого становища, — якраз це дотепне зауваження може пояснити, чого ми не поїхали звідти. До того ж після такої події нелегко зразу звільнити поле бою: не хочеться визнавати себе переможеним, особливо коли твоя впертість викликає співчуття в інших людей. У віллі «Елеонора» всі одностайно визнали, що з нами повелися несправедливо. Італійці, з якими ми познайомилися за спільним столом, вирішили, що цей випадок аж ніяк не додає слави їхній країні, і заявили, що притягнуть свого земляка до відповідальності. Та він того ж таки дня зник із пляжу разом із своєю компанією, звичайно, не через нас, — але, може, він тому й був такий хоробрий, що мав від'їздити; у кожному разі, нам полегшало, коли його не стало. А як сказати всю правду, то ми лишилися ще й тому, що тутешні обставини почали здаватися нам чудними, усе чудне вже саме собою цінне незалежно від того, яке почуття воно викликає — приємне чи неприємне. Невже треба згорнути вітрила і втекти від пригоди, якщо вона обіцяє тобі не саму радість і втіху? Поїхати, коли життя стає трохи неспокійним, тривожним, коли тебе хтось зачіпає чи навіть ображає? Та ні ж, треба лишитися, придивитись до того, що відбувається, не ховатися від нього і, може, чогось навчитись. Отже, ми лишилися і за свою витривалість отримали страшну винагороду: пережили зловісно-цікаву появу Чіполли.

Я не згадав про те, що саме на той час, коли ми дістали кару від місцевої влади, припав кінець сезону. Той суворий оборонець моралі в капелюсі, який доніс на нас, був не єдиним гостем, що покинув курорт; почався масовий від'їзд, багато ручних візків із багажем рушило в напрямку вокзалу. Пляж утратив своє національне забарвлення, життя в Торре, у кав'ярнях і на алеях парку, стало вільніше, почало більше скидатися на європейське; мабуть, ми тепер могли б навіть обідати на веранді в Гранд-готелі, але нас туди не тягло, ми чудово почували себе за столом у синьйори Анджольєрі, наскільки нам дозволяв чудово почувати себе лихий дух тутешніх країв. Одночасно з цією приємною зміною настала й зміна погоди, — вона майже збіглася із закінченням канікул широкої публіки. Небо затягло хмарами, і зробилося не те щоб прохолодніше, але нестерпна спека, яка панувала вісімнадцять днів, відколи ми приїхали (а може, ще й не один тиждень перед тим), перейшла в парку задуху сироко [5] Сироко — сильний теплий вітер південного та південно-східного напряму, характерний для країн Середземномор'я. , і подеколи оксамитову арену наших вранішніх утіх зрошував короткий дощ. Забув сказати: минуло вже дві третини того часу, який ми собі визначили на Торре, але нам і досі ще здавалося новиною це сонне, вилиняле море, на поверхні якого погойдувалися мляві медузи; безглуздо було б жалкувати за сонцем, через яке ми стільки зітхали, коли воно так гордо й пихато володарювало над пляжем.

Саме в цей час з'явився Чіполла. Кавальєре Чіполла, як стояло на афішах, що одного дня були вивішені геть усюди, навіть в їдальні пансіонату «Елеонора», — мандрівний віртуоз, майстер розважати публіку, forzatore, illusionista e prestidigitatore [6] Заклинач, ілюзіоніст і штукар (італ.) . (так він звав себе), який мав намір запропонувати увазі високоповажної публіки Торре ді Венере дивовижні, загадкові й приголомшливі феномени. Чарівник! Досить було самого оголошення, щоб запаморочити голову нашим дітям. Вони ще зроду не бачили таких виступів, ця літня подорож обіцяла їм незнані розваги. Від тієї хвилини вони нам вуха протуркали, щоб ми взяли квитки на вечір штукаря, і хоч пізній початок — дев'ята година — трохи відлякував нас, ми все-таки здалися, сподіваючись, що після перших, мабуть, досить посередніх, номерів Чіполли ми вернемось додому і діти ще встигнуть виспатись до ранку. Отже, ми купили чотири квитки в самої синьйори Анджольєрі, яка подбала про те, щоб її пожильці дістали гарні місця. Щоправда, за високу майстерність штукаря вона не ручилася, та, зрештою, ми чогось особливого й не сподівались; але нам самим хотілося трохи розвіятись, до того ж нас мимоволі заразила палка цікавість дітей.

Приміщення, в якому мав виступати кавальєре, у розпал сезону правило за кінозал, де щотижня міняли програму. Ми там ще не були. Добиратися туди потрібно було повз palazzo [7] Палац (італ.) . — схожу на рицарський замок будівлю, що тепер продавалася, — і далі головною вулицею містечка, на якій містилася аптека, перукарня й крамнички з дрібним крамом і яка з феодального світу через буржуазний вела просто у світ народу, бо далі бігла поміж убогими рибальськими халупами, на порозі яких сиділи старі баби й лагодили неводи; там, у самому центрі народної стихії, і стояла та «зала», що була звичайнісінькою дощаною халабудою; її схожий на браму вхід з обох боків був оздоблений строкатими афішами, які просто наліплювали одну на одну. Отже, того дня, невдовзі після вечері, ми смерком вирушили туди разом із радісно збудженими такою подією, по-святковому одягненими дітьми. Було парко, як уже не один день, спалахували блискавки, подеколи набігав раптовий дощ. Ми взяли з собою парасолі. Йти туди було хвилин п'ятнадцять.