Томас Манн - Маріо і чарівник

І справді, корчі й конвульсії здолали нарешті тіло впертого юнака, він підняв руки, зігнув коліна, розслабив усі суглоби, підстрибнув, затанцював, і так, під оплески глядачів, кавальєре вивів його на сцену до інших маріонеток. Коли переможений опинився на підвищенні, усі побачили його обличчя. Він широко усміхався, примруживши очі, наче й справді відчував насолоду. Усе-таки це була якась втіха: бачити, що тепер йому, певне, набагато краще, ніж під час гордині…

Можна сказати, що падіння римлянина стало вирішальною подією на вечорі. Кригу проламано. Чіполла досяг найвищого тріумфу; берло Цирцеї, ця в'юнка шкіряна нагайка з руків'ям у формі пазура, запанувала над усією залою. На той час, — а було вже, мабуть, далеко за північ, — на маленькій сцені танцювало десь із вісім чи десять осіб, та й у залі глядачі хто як відповідали на ті танці; одна зубата представниця англосаксонської раси в пенсне без наказу маестро підвелася з місця і почала витанцьовувати в середньому проході тарантелу. Тим часом Чіполла, недбало розсівшись на плетеному стільці з лівого боку від сцени, курив цигарку й зухвало пускав дим крізь свої огидні зуби. Притупуючи ногою або й глузливо стискаючи плечима, він дивився на охоплену шалом залу і час від часу, не обертаючись, ляскав нагайкою перед тим танцювальником, що хотів уже стати. Діти, хоч як було пізно, ще не спали. Мені соромно згадувати про це. Тут не було нічого доброго, принаймні для дітей, і пояснити чому ми їх і досі не забрали звідси, можна тільки тим, що нас на ту пору опанував загальний настрій. Тепер нам стало все байдуже. Хвалити бога, що вони хоч не розуміли двозначності цієї розваги. Вони у своїй невинності без кінця захоплювалися незвичайною подією, таким видовиськом, вечором чарівника! Інколи вони на кілька хвилин засинали в нас на колінах, а прокинувшись із рум'яними щоками й сонними очима, щиро сміялися з тих людей, що з наказу Чіполли вистрибували по сцені. Вони не сподівалися, що тут буде так весело, і радісно аплодували невправними рученятами щоразу, коли в залі лунали оплески. А коли Чіполла поманив їхнього приятеля Маріо, Маріо з «Ексквізіто», — і поманив саме так, як на малюнку в книжці, згинаючи і розгинаючи вказівного пальця, якого він тримав перед носом, — вони в захваті аж застрибали на своїх стільцях.

Маріо послухався. Я ще й досі бачу, як він підіймається східцями до кавальєре, що й далі химерно манить його пальцем. На мить хлопець завагався, я добре пригадую. Цілий вечір він, схрестивши руки або засунувши їх у кишені, стояв біля дерев'яної колони ліворуч від нас, коло Джованотто з войовничою зачіскою, і, наскільки ми помічали, уважно, але не дуже весело спостерігав за сценою, навряд чи добре розуміючи, що там відбувалося. Він був явно незадоволений, що наприкінці ще й його залучено до участі у виставі. А проте зрозуміло, що коли Чіполла поманив його, він скорився. Така вже в нього була професійна звичка; а крім того, мабуть, психологічно не могло статися, щоб такий простий хлопець, як він, не послухався Чіполли, людини, що того вечора, окрилена успіхом, панувала над усіма. Хоч-не-хоч Маріо відірвався від колони, подякував тим, що стояли спереду і, озирнувшись, дали йому дорогу, і піднявся на сцену з недовірливою усмішкою на товстих губах.

Уявіть собі кремезного хлопця років двадцяти, коротко підстриженого, із низьким лобом і важкими повіками над туманно-сірими, з зеленим і жовтим полиском очима. Я добре знаю, які в нього очі, бо ми часто розмовляли з ним. Верхня частина обличчя з плескатим носом у ластовинні якось відступала в тінь перед нижньою, з товстими губами, між якими, коли він розмовляв, видніли вологі зуби; ті віддуті губи й імлисті очі надавали його обличчю виразу наївної меланхолії, через що ми й симпатизували Маріо. Зовнішність його зовсім не здавалася простацькою, насамперед завдяки вузеньким, гарним рукам, аристократичним навіть для жителя півдня, — приємно, коли тебе обслуговують такі руки.

Ми його знали як людину, але незнайомі були особисто, коли можна так сказати. Ми бачили його майже щодня, і нам подобалась його мрійливість і те, як він часом задумувався й забував про все на світі, а потім квапився послужливістю загладити свою провину. Він тримався поважно, не похмуро, але й не улесливо, усміхаючись хіба що до дітей, без робленої люб'язності, — швидше, він навіть не пробував бути люб'язним, бо не сподівався, що комусь сподобається. У кожному разі, ми б його однаково запам'ятали, тому що інколи незначні дорожні зустрічі лишаються в пам'яті надовше, ніж значні. Про його життя ми знали тільки те, що батько в нього — дрібний писар у муніципалітеті, а мати — праля.