Адольфо Бьой Касарес - Незвичайні історії

— Тобто, якогось певного лікування немає?

— Саме так. Тільки паліативне.

— А воно не завжди дійове?

Він не заперечив, і це позбавило мене надії одужати.

Отже, мій медичний огляд виявився ніби невтішним. Та коли вийшов від лікаря, то геть заплутався в думках; відчув непевність, наче ото похапцем прочитав одержану звістку. Я швидше розгубився, аніж засмутився.

За кілька днів прописані ліки таки зняли лихоманку. Я почувався ослабленим і втомленим, певно, тому й погодився з діагнозом лікаря. Проте невдовзі відчув себе добре, навіть краще, ніж до хвороби, й вирішив, що й лікарі помиляються і що, певно, лихоманка відступила. «Якби напади повторилися, — міркував я, — з'явилися б якісь ознаки їх, а натомість я почуваюся напрочуд добре».

Щиро кажучи, я прагнув забути про недугу. Певно, тому й не вдався до звичних роздумів про те, як вплине недуга на моє і Данієли майбутнє. Я був щасливий і не уявляв життя без неї. Казав їй, що мені й ста років замало, аби надивитися на неї й набутися поруч. Перебільшення, а проте воно відбивало мої почуття.

Мені подобалися її розповіді про свої досліди. І мимоволі уявляв її науку — біологію — як величезну річку, що плинула між дивовижних відкриттів. Завдяки стипендії Данієла свого часу навчалася у Франції у Жана Ростанда і в його не менш знаменитого колеги Леклерка. Розповідаючи про проект, над яким Леклерк тоді працював, Данієла називала його «вуглецевим»; Ростанд і собі досліджував можливості прискорення анаболізму. Пригадую, я зауважив:

— Я навіть не відаю, що таке анаболізм.

— Всі живі істоти знають три періоди, — пояснила Данієла. — Анаболізм, або зростання, потім більш-менш тривалий і сталий період, коли ми дорослішаємо. І, нарешті, катаболізм, або згасання. На думку Ростанда, якби менше часу йшло на зростання, то корисне життя подовжилося б.

— А скільки йому самому років?

— Майже вісімдесят. Тільки не гадай, що він геть старий. Усі студентки закохані в нього. — Данієла всміхнулась.

Я опустив очі і докинув:

— На місці Ростанда я доклав би всіх зусиль, щоб уникнути чи й зовсім позбутися катаболізму. І зовсім не тому, що вважаю його старим.

— Ростанд теж так гадає, але переконаний: аби пізнати механізм згасання, слід пізнати й природу зростання.

Через кілька тижнів після мого першого нападу лихоманки Данієла одержала листа від свого вчителя. Я неабияк втішився, коли вона мені його прочитала. Було приємно, що той мудрий чоловік так поважає і цінує Данієлу. У листі він запрошував її взяти участь у найближчих Днях біології в Монтевідео; там вона зможе зустрітися з одним із дослідників групи, доктором Пру чи Прю, який уведе її в курс справ.

— Як би йому натякнути, що я не хочу їхати? — спитала мене Данієла. Як на неї, всілякі там конгреси й міжнародні зустрічі — просто марнування часу. Навряд чи хто інший був більш непіддатний абстрактному мисленню.

— Ти вважаєш, що відмова виглядатиме як невдячність щодо Ростанда?

— Я зобов'язана йому всім, що знаю.

— Тоді не відмовляйся. їдьмо разом.

Як зараз бачу ту сцену. Данієла кинулася мені на шию, лагідно прошепотіла моє прізвисько (не повторюватиму його, бо чужі прізвиська завжди викликають усмішку) й радісно згукнула:

— Цілий тиждень в Уругваї разом з тобою! Як чудової — Помовчала і додала: — Якби ще не було тих днів.

Отже, вона погодилась їхати. У день від'їзду я прокинувся з лихоманкою, а опівдні вже почувався вкрай кепсько. Аби не обтяжувати Данієлу, я мусив [9] 88 відмовитися від подорожі. Щиро кажучи, я сподівався на диво, і лише в останню хвилину оголосив, що не їду. Данієла схвалила моє рішення, але скрушно зітхнула.

— На цілий тиждень розлучитися через оту нудоту! І чому я не відмовилася!

Непомітно настав вечір. Прощалися ми трохи хапливо, від чого в мене лишилося відчуття прикрості, впереміш із смутком. Прикрості й безсилля. Однак втішало те, що ніколи було вдаватися до зайвих пояснень щодо недуги. А оскільки про неї не мовилося, міркував я, вона й не варта уваги. Втім, ця втішна думка швидко розвіялась. Я відчув себе так зле, що геть занепав духом. Бо усвідомив серйозність хвороби, яку годі вилікувати. А погамувати лихоманку було значно важче, аніж першого разу — я був виснажений і знервований. Повернення Данієли сповнило мене радістю, але, певно, виглядав я кепсько, бо вона все допитувалась про моє самопочуття.

Я присягнув собі не розводитися про недугу, однак відчувши чи уявивши в словах Данієли ніби докір, що не поїхав з нею до Монтевідео, розповів тіро діагноз. Я виклав головне, змовчавши про випадки одужання, якими, певно, лікар хотів підсолодити гірку правду.