Бруно Шульц - Цинамонові крамниці та всі інші оповідання в перекладі Юрія Андруховича

Не зупиняючись на самому тільки висиджуванні все нових особин, батько влаштовував на горищі пташині весілля, висилав сватів, у всіх можливих дірках та заглибинах спаровував звабливих та спраглих одне одного молодят і таким чином перетворював дах нашого дому, величезний двосхильний ґонтовий дах на справжню пташину домівку, на Ноїв ковчег, до якого зліталися різного штибу крилаті з найдальших країв. Навіть і згодом, уже після ліквідації того пташиного хазяйства, у пташиних середовищах довго ще підтримувалася традиція нашого дому, і в часи весняних перельотів нам на дах нерідко всідалися цілі хмари журавлів, пеліканів, павичів та іншої пташні.

Однак незабаром уся та розвага набула — після нетривалої приємної фази — досить сумного вигляду. Уже невдовзі довелося переводити батька до двох кімнат на піддашші, що насправді слугували звалищами для всякого мотлоху. Звідти вже о світанковій ранній порі долітав змішаний клекіт пташиних голосів. Дерев’яні коробки кімнат на горищі, підсилювані резонансом піддашого простору, аж двигтіли від шуму, тріпотіння, співу, токування і булькання. Так ми втратили батька на кілька тижнів — принаймні з поля зору. Дуже зрідка він, утім, ще спускався в помешкання, й у такі хвилини можна було побачити, як він меншає, худне і немовби скарлючується. Іноді він у непам’яті зривався на рівні з крісла при столі і, тріпочучи руками, наче крилами, протяжно піяв, очі ж його при цьому затягувалися млою більма. Потім, засоромлений, він сміявся разом із нами, силкуючись увесь інцидент перевести на жарт.

Котрогось разу, в сам розпал генерального прибирання, у пташиній державі батька несподівано виникла Аделя. Зупинившись у дверях, вона так і заламала руки від смороду, що панував у повітрі, та куп лайна, що повсюдно громадилися на підлозі, столах і меблях. Рішуче і рвучко вона відчинила вікно, після чого своєю довгою щіткою спричинила вихор у пташиній масі. Здійнялася пекельна хмара з пір’я, крил та криків, посеред якої Аделя, мов ошаліла Менада [22] М е н a д а — у Стародавній Греції: жінка, охоплена екстатичним шалом під час обряду на честь Діоніса; вакханка. орудуючи держаком свого тирсу [23] Т и р с — палиця, оплетена листками винограду і плюща, що являє собою один із атрибутів Діоніса та сатирів і вакханок, які його оточують. , танцювала свій танець нищення. Разом із пташиною громадою батько, тріпочучи руками, нажахано силкувався здійнятись у повітря. Крилате стовпотворіння поволі розріджувалось, аж урешті на побоїську залишилася тільки Аделя, виснажена й захекана, а ще батько з пригніченим і засоромленим виразом обличчя, готовий до капітуляції на будь-яких умовах.

Уже за хвилину батько спускався сходами зі своїх володінь — зламаний чоловік, король-вигнанець, якого позбавили трону і панування.

Батькова пташина забава була останнім вибухом кольоровості, останнім і прекрасним контрнаступом фантазії, що його цей невиправний імпровізатор, цей фехтувальник уяви повів на окопи й шанці безплідної пустої зими. Щойно тепер я розумію той самотній героїзм, з яким батько оголосив війну безмежним стихіям нудьги, що скувала місто. Позбавлений хоч якоїсь підтримки та визнання з нашого боку, цей чудний чоловік захищав безнадійну справу поезії. Він був дивовижним млином, у лотоки якого сипалися висівки порожніх годин, щоб у жорнах заквітнути всіма кольорами й пахощами коренів Сходу. Але ми, звиклі до чудовного штукарства цього метафізичного ілюзіоніста, були схильні недооцінювати його суверенну магію, що так рятувала нас від летаргії порожніх днів і ночей. Ніхто навіть не дорікнув Аделі за її безглуздий і тупий вандалізм. Навпаки — ми відчували якесь підле задоволення, ганебну зловтіху з того приборкання батькових буянь, якими ласували досхочу, щоби згодом навчено ухилитися від будь-якої відповідальності за них. А може, в тій зраді крилося ще й потаємне схиляння перед Аделею-переможницею, що їй ми несвідомо приписували якусь місію з повноваженнями від сил вищого рівня. Усіма зраджений, батько без бою здав позиції своєї недавньої доблесті. Без перехрещування шпаг він віддав у ворожі руки терени свого колишнього панування. Добровільним вигнанцем забрався до порожньої кімнати в кінці коридору й окопався в ній самотою.

Ми забули про нього.

З усіх боків нас ізнов обсіла жалобна сірятина міста, зацвітаючи у вікнах темними лишаями світань, паразитичними грибками смерку, що поростали пухнастими хутрами довгих ночей зими. Шпалери кімнат, що блаженно розпружились і розкрилися в ті дні для барвистих перельотів згаданої крилатої компанії, знову замкнулися в собі, загусли, занурилися в одноманіття гірких монологів.