Сад був розлогий і розгалужений на кілька відростків, містив у собі різні зони та настрої. З одного боку, відкритий, сповнений молока небес і повітря, він підстеляв небу свою найм’якішу, найніжнішу і найпухнастішу зелень. Але спадаючи вглиб довгого відгалуження і занурюючись у тінь між задніми стінами покинутої фабрики питних вод і довгою напівзаваленою стіною стодоли, виразно тьмянішав, робився буркотливо-недбалим, занепадав нехлюйно і дико, пнувся кропивами, їжився будяччям, паскуднішав усіляким хвощем, аж у самому кінці поміж стінами, в широкій прямокутній затоці, губив будь-яку міру і впадав у шал.
І там він уже не був садом, а пароксизмом шаленства, вибухом сказу, цинічною безсоромністю та розпустою. Там, догоджаючи власним схильностям, розбещено паношилися пусті здичавілі капустини лопухів — величезні відьми, що серед білого дня так і вилазили зі своїх широких спідниць, ніби скидаючи їх із себе одну по одній, аж їхні здуті, шелесткі, діряві лахмани ошалілими клаптями засипали згори це сварливе байстрюче поріддя. А захланні спідниці пухли і розлазилися, громадились одні на одних, штовхались і перекривалися навзаєм, продираючись набряклою масою листяних блях аж під низьку стріху стодоли.
Це було там, де я й побачив його єдиний раз у житті о непритомній від спеки полудневій порі. Була мить, коли час, дикий і збожеволілий, виламується з одноманіття подій і, ніби втеклий волоцюга, жене з криком через поля навпростець. Тоді літо, вирвавшися з-під контролю, росте без рахунку й міри на всьому просторі, повсюдно, з диким розмахом, подвоївшись, потроївшись, переростає в якийсь інший химерний час, у незнаний вимір, у безум.
О такій порі мною заволодівало шалене бажання ловити метеликів, справжня манія переслідування цих мерехтливих цяток, цих блідих і білих клаптиків, що дрижали в розпеченому повітрі неправильним зиґзаґом. Отоді й трапилося таке, що одна з тих летючих яскравих цяток розпалася на дві, а відтак на три — і та тремка сліпучо-біла трикрапка повела мене, ніби блудний вогник, крізь зарості будяків, що згорали на сонці.
Лише на межі з лопухами я спинився, не зважуючись поринути в цю глуху западину.
Тоді я раптом побачив його.
По пахви в лопушинні, він сидів навпочіпки.
Я дивився на його кремезні плечі у брудній сорочці та обвисле лахміття сурдута. Причаївшись ніби перед вистрибом, він так і сидів — його згорблені плечі було наче придавлено якимось тягарем. Його тіло тяжко надималося з натуги, а з мідного, лискучого від сонця обличчя стікав піт. Застиглий, він, могло здатися, тяжко над чимось працював, непорушно борюкаючись із якимось величезним баластом.
Я стояв, нашпилений на його погляд, яким він узяв мене, мов у кліщі.
Це було лице волоцюги чи п’яниці. Жмут немитих пасем звихрювався над високим і випуклим чолом, що нагадувало обточений річкою камінь. А проте воно було пооране глибокими борознами. Невідомо, чи то біль, а чи палючий сонячний жар, чи, може, нелюдська напруга угвинтилася в це обличчя і напнула всі його риси так, що вони готові були тріснути. Чорні очі впилися в мене з усією силою межового розпачу і болю. Вони дивилися на мене й не дивилися, бачили мене й зовсім не бачили. Це були готові луснути кругляки, напружені болем найвищої стадії чи, може, дикою втіхою натхнення.
І раптом з отих натягнутих до тріскання рис вилонилась якась жахна, спотворена стражданнями гримаса, й вона росла, вбирала в себе той шал, те натхнення, набрякала ним, вилонювалася все більше, аж поки не прорвалася харкітливо-ревким кашлем сміху.
Цілком приголомшений, я побачив, як він, загуготівши сміхом із широких грудей, став поволі підводитись і, згорблений, мов горила, притримуючи руками лахміття штанів, що злітали з нього, почвалав навтьоки через розхвильовану бляху лопушні, довгими стрибками — Пан без флейти [49] П а н — у грецькій міфології бог пастухів, який опікується стадами. Часто зображуваний як чоловік з ногами, рогами й вухами цапа, що грає на флейті. Постать Пана була наскрізним мотивом у літературі та мистецтві на зламі XIX і XX ст., переважно символізуючи вітальність і хтивість.
, що сполохано зникає у своїх рідних хащах.
Суботніми пополуднями мій дядько Кароль, солом’яний вдівець, вирушав у бік літньої хати, розташованої за годину пішої ходи від міста, до дружини й дітей, які перебували там на відпочинку.
З моменту, коли дружина виїздила, помешкання стояло неприбраним, а ліжко жодного разу не застеленим. Пан Кароль повертався додому пізно вночі, виснажений і спустошений нічними гульками, крізь які його волокло тими спекотними і порожніми днями. Зім’ята, зимна, дико покуйовджена постіль бувала для нього в такі хвилини блаженною пристанню, рятівним островом, до якого він припадав рештками сил, ніби вижилий у кораблетрощі після багатьох днів і ночей борсання посеред збуреного моря.
Читать дальше